|
Хотів би сказати, що ця розповідь не позиціонується як новела. Більше того не варто тратити часу на її читання без певної потреби. Також дуже вдячний Андрію Юринцю за допомогу в редагуванні тексту і творчій підтримці.
Остання зміна
Остерігатися потрібно не самого страху, а паніки перед незрозумілим!
Професор Олбі як завжди пив каву у своєму теплому кабінеті психіатричної лікарні. До кінця його зміни залишалося якихось двадцять п’ять хвилин. Він кожної хвилини піднімав свою масивну голову, опускав круглі окуляри на кирпатий ніс і поглядав, коли ж стукне десята година. Хвилина за хвилиною, він перебирає папери і дістає шкіряний портфель, з яким не розстається ні на хвилину. Там його папери, власні записки і інша нікому не потрібна макулатура. Спробував відчинити замок, як у кабінет увірвався вітер. Він був такої сили, що вибив шибку вікна, яке дарувало світло письмовому столу Олбі. Всі документи, все, що тільки могло хоч якось втриматися на столі піднялося у повітря. Старий пустив портфеля з рук і кинувся збирати папери до купи! Його чоло покрилося холодним потом! Вся робота в хаосі. Більш того почалася гроза. Професор піднявся, дістав свій портфель і вийшов з кабінету. Його зміна підійшла до кінця. Олбі пхає руку в кишеню свого шкіряного плаща і дістає звідти величезну зв’язку ключів. За кілька секунд дістає потрібний і замикає двері. В лікарні тиша… Олбі надягнув чорного капелюха, насунувши його на самі очі, і повільним кроком пошкутильгав до виходу. Його кроки нагадували кроки довгоногої дівчини, яка на шпильках іде по керамічній плитці. Злий, розлючений професор зриває з себе білого халата і кидає на стіл приймальної. Медсестра, що тоді несла зміну, заціпеніла від страху! І не промовила ні слова! Тільки Олбі підійшов до велетенських дерев’яних дверей, як його думки перервала гучна сирена! Професор і оком не моргнув, як двері зачинилися і все кругом замиготіло червоними вогнями! Це змусило старого опам’ятатися. Його очі налилися кров’ю, крихітні руки зібралися у кулак, і дихання нагадувало рев двигуна спорткара.
Професор метнувся назад, якийсь дивний страх постав в його очах. Руки затряслися, лице зсудомило і покрилось потом. Хвилювання взяли верх над старим: зуби заклацали, а в голові одна думка - втеча. У професора був лише один ''гріх'' перед хворими - це звіряче ставлення до них. Розуміючи це Олбі старається знайти вихід з лікарні, щоб залишитися в живих.
Психіатрична лікарня - в'язниця, яка розташована далеко за містом, тому навіть якщо професору вдасться знайти вихід, то окрім густого лісу ніхто не зустріне його!
''Краще я помру в лісі, ніж від рук цих тварюк'' - сказав Олбі і замахнувся портфелем.
Ще мить і скляний пакет шибок був зруйнований, але в тюремному корпусі на всіх вікнах ґрати - в'язниця як не як, ніхто не хоче, щоб серійні вбивці, яких визнали психічно хворими, вирвалися на волю. Бунт в цій лікані - не новина. Сорок років тому, будучи аспірантом, професор пережив подібну ситуацію, але в той раз він отримав на горіхи від в'язнів-шибеників, які повісили його посеред його кабінету. Лише дивом поліція врятувала, тоді ще молодого хлопця, від смерті. Всі ті сорок років Олбі зривав свою злість на тих, хто тоді познущався над ним! А чому б і ні, посада позволяє. І от те саме відчуття дежав'ю. Сирена продовжувала волати цю ритмічну мелодію, яка до кісток проймала професора. Нерви не витримують. По радіо чути, що в'язні прорвали головний корпус в'язниці, поширюються бійки між хворими, місцева охорона не може зупинити бунт! Олбі схопив стілець, і зі всієї сили жбурнув у грати, але залізні решітки розраховані на те, що на волю ломитимуться десятки втікачів, тому шансів покинути приміщення через вікно все менше. Розуміючи це Олбі відкриває портфель і намагається набрати номер поліції, але і тут проблема, приймальна розташована в передпідвальному приміщені лікарні, і покриття мережі не дає змоги здійснити дзвінок!
- Чорт би вас забрав! - Крикнув Олбі і жбурнув телефон на підлогу.
Він розуміє, що лишився замкнений у великій кам'яній коробці з двометровими стінами і залізними ґратами. А за ними холоднокровні психами-вбивці, з досвідом та сотнями вбивств за спиною. Вони неначе вовки, які готові переслідувати свою жертву десятки кілометрів. В цей момент професор відчув себе зайцем загнаним у глухий кут, ось-ось і його тендітне старе тіло пошматують ці нелюди!?
- Господи, за що? Ти мене чуєш, так Ти, за що!?
В його голові пробігають тисячі думок, одна за одною. Як втекти з цього зміїного кубла!?
- Увага, увага! Всім робочим залишатися на своїх місцях і не покидати приміщення лікарні! Повторю: ''не покидати приміщення лікарні до приїзду спецпідрозділу поліції!''
- Що за чортівня? Вони хочуть щоб ми перетворилися в фарш, але не випустили цих мавп звідси? З однієї сторони це розумно, але персонал, невже ми загинемо!? - Ця думка не полишала Олбі ще довго.
Він прекрасно розуміє, що розлючені психи от-от ввійдуть до адміністративного корпусу лікарні, тоді весь персонал точно розчленують, а то й спалять! Знову страх, волосся на руках стало дибки! Гроза на дворі ще більше нагнітала тюремну обстановку.
- Ти повинен зібратися! Повинен, тримати себе під контролем! Контроль!
- Пшшш...пшшш... залишайтесь у своїх кабінетах...пшшш
пшш... аааа! Вони тут, рятуйте...пшшш....пшшиии..ааааа....!
(Довге мовчання... Єхидний сміх з тої сторони спец-радіо).
-Вони в адміністративному корпусі!
Допетравши це, професору нічого не лишалося, як рятувати своє життя. Проігнорувавши попередження про зоборону виходу із кабінету, Олбі відмикає сигналізацію і рвется до дверей. Єдине, на що він може розраховувати, так це на те, що встигне увімкнути сигналізацію з іншої сторони стіни лікарні, тим самим зачинить психів на одинці - врятує себе від тюремного терміну, за те, що впустив у світ вбивць!
І так, двері відчинено,професор хапає свого портфеля і рвется до виходу, коли чує, що грати, які були опущені системою сигналізації, відчинилися. В корпусі «А» чути крики і стогін в'язнів, які побачивши волю, рвуться як стадо оленів в шлюбний період. Олбі зачиняє двері і вмикає рубильник з зовнішньої сторони лікарні.
- Хух вдалося! - Промовив і видихнув з полегшенням. Потрібно забиратися звідси.
Дощ посилювався і звуки грому ще більше лякали профессора. Лише покинувши стіни він згадав про персонал, який зачинив у середині. У них свої сім’ї, діти, життя. Відчуття сорому і відповідальності прокинулося тоді, коли старий відчув себе у безпеці.
Поспішним кроком Олбі віддалявся від корпусу «А» до воріт лікарняного масиву. Не встиг ступити і тридцяти метрів, як у приміщенні вимкнулося світло, яке було видно аж до самих воріт. Це змусило старого занервуватися. « Немає світла – немає сигналізації» - подумав він і прискорив хід. За якихось десять секунд різкий звук битого скла вдарив у його вуха. Бунтівники намагаються як і він тоді - вибити вікно.
-Чорта з два вам, мразі! – Крикнув Олбі переляканим голосом.
Крики, шум дощу, спалахи блискавки, болото – все це змушувало його губитися у собі. Раз через раз, наступаючи собі ногу, падаючи лицем в багнюку. Підіймався і продовжував рух до воріт. І ось довгоочікувана залізна хвіртка на паркову. Здивувало Олбі тільки те, що вона відчинена і не потрібно було вставляти картку працівника лікарні, щоб відчинити її. Це насторожило його ще більше. Машина стояла на парковій ділянці, що нагадувала футбольне поле, може це через те, що вона була тимчасова, на грунтовій поверхні, а не на асфальті. Без проблем професор відчиняє двері старенького Ford , жбурляє портфель на заднє сидіння, влаштовується по-комфортніше. Заводить двигун і рушає. Під колесами вогка земля змушує машину буксувати на місці. Але це не зупиняє старого і він все таки рушає. Ворота знаходяться праворуч нього, і щоб вписатися туди він здійснює різкий маневр вправо, вмикаючи фари дальнього бачення, тисне педаль газу.
- Що за херня!? – Крикнув Олбі і різко зупинив машину!
Переключивши фари нічного бачення на ближні, бачить зграю чоловіків, які з жадібним поглядом витріщилися на сидіння водія. І до того вже переляканий старий не знає як себе вести. Рухи його нечіткі, а то й зовсім незрозумілі. То він готується вийти, але потім розуміє, що ті, хто вдягнені в оранжеву накидку, точно не вселяють надії на порятунок. Зір професора не дозволяв розгледіти лиця, але бліді силуети психів він впізнав точно.
- Дідь*ко б вас забрав! (зі сміхом сказав він).
Його тремтяча рука тягнеться до коробки передач, щоб перемкнути важіль на задній хід. Як раптом, один з тих, хто стояли попереду, жбурнув залізного прута, діаметром п’ять сантиметрів, у лобове скло машини. Удар був такої сили, що вся лобовуха тріснула. Через це нічого не було видно. І йому нічого не залишалося, як втиснути педаль газу до підлоги . Чоловіки, не очікували на такий поворот подій і опинилися на капоті. Отямившись, старий оглянув свої руки і не гаючи часу рвонув на дорогу, вибивши браму. На душі якась тривога.
- Це ж в’язні, вони втекли! Тепер вороття назад нема!
Навкруги пустота. Олбі звернув до лісу, щоб його не знайшли копи. Поліції він зараз боявся більше за психів. Вся відповідальність за втечу на ньому. Смерть персоналу, матеріальна шкода, нанесена ними, та й сам факт втечі змушував його помітно нервуватися. Плутав педалі під ногами, декілька разів не розминався з деревами. В кінці кінців машина застрягла у густому болоті. Раз за разом старий намагався рушити. Але чортові колеса, ніяк не хотіли рушити з болотистої поверхні. Це зовсім вивело Олбі. Той відстібнув пасок безпеки, схопив портфель і вистрибнув з побитої машини. Кругом дерева, нічний туман розстелився під ногами професора, які потрохи заглиблювалися у калюжу. Важко вдихаючи, він сів на голу землю. По його щокам почали спадати сльози. У голові каша. Він в непорозумінні. Кожен раз згадується вітер, який змушував його затриматися в кабінеті, на ті вирішальні дві хвилини. Лише дві хвилини, і він би покинув стіни лікарні до того, як пролунала сирена. Якби він не прийшов на роботу. «Рятуйте!» - ніяк не виходило з голови.
- Що ж я наробив? Чортові мавпи, чортові копи, чортове життя. Що за чортівня коїться навкруги?
Годинник на його руці показав північ. Дощ припинився. Тиша. Ліс не подавав ніяких ознак життя. Олбі відчув якийсь спокій і одурманення. Настав стан баражування*. В голові почали з’являтися думки про наслідки цієї ситуації і можливі виходи з неї. Якщо він залишиться тут то помре від зневоднення і голоду. Якщо появиться в місті, то його впізнають, оскільки вже до обіду наступного дня всі шпальта газет і заголовків сюжетів новин те і говоритимуть що про нього. Повернутися – безвідмовна смерть. Залишитися – аналогічно. «Копи точно прочісуватимуть місцевість , щоб знайти мене, або моє тіло» - подумав вголос. Його медитацію перервав рев поліцейської сирени. Професор зірвався з місця, тіло охопив різкий порив жару. Ступор. Дві хвилини старий стоїть і вслухається в звуки.
- Я не буду гнити у вашій проклятій в’язниці! – Крикнув він щодуху.
Тіло ніби не слухалося його розуму. Професор бере арматуру, що застрягла в склі, і відчиняє багажник. В ньому все поскладане так, ніби це не багажник, а крамниця дорогого посуду. На очі потрапляє мотузка, якою буксирують машину в подібній ситуації. Але не для машини він її дістав.
- Чортові копи… Чортові мавпи… чортове життя! - повторював він і забирався на дах машини.
- Стій де стоїш!
- Хер вам!
- Офіцере, один з в’язнів перед нами. Ми зловили його – прокричав у рацію коп.
Олбі не слухав жодного слова. Він в ті секунди жив у своєму часовому просторі. Секунда – хвилина. Неволя – смерть.
- Помиляєтеся! Помиляєтеся – промовив Олбі, і мотузка стиснулася вже на шиї. Його руки ослабли і з них випав портфель.
- Офіцере, машину сюди в нас самогубство.
***
МЕТОД БАРАЖУВАННЯ - спосіб відволікання уваги від страху й спрямованості людей від аналізу й синтезу гнітючих факторів бойової (екстремальної) ситуації, переживань, тривоги, роздумів про майбутній наступ, виконання завдання щодо бачення за цим ризику для свого життя, можливих невдач, його провалу тощо.
ID:
639296
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.01.2016 12:57:21
© дата внесення змiн: 28.01.2016 12:58:06
автор: Serhii Pines
Вкажіть причину вашої скарги
|
