На зупинці в чорній каракулевій шубі, які давно вже не носять стояла одиноко жінка. Їй було на вигляд років п`ятдесят. До неї підбігла рожевощока дівчина і запитала:
-А Ви давно тут стоїте, автобуса на Хутори ще не було?
-Ні, - спокійно відповіла жінка. - Я вже так промерзла, ноги аж закоцюбли…
-Так, я бачу, – відповіла молода особа. Ви ж он руки в рукавах тримаєте, аж по лікті. Руки й справді були всунуті рукав в рукав, спереді на правому лікті повисла тяжка сумка.
-Ви б поставили б свою сумку, - підказала дівчина, - що ж Ви її тримаєте, не відомо скільки ще чекати.
-Я б поставила моя доню, та не можу, я потім її не зможу підійняти.
-То давайте, я Вам допоможу, - сказала весело дівчина.
- У Вас що спина болить? До речі, мене Настею зовуть.
-А мене Тамарою, - відповіла жінка і світло посміхнулась.
-У мене сонечко, немає пальців.
Дівчина затамувала подих,
-Пробачте, я ж не знала. Якби я той.., - запинаючись почала дівчина, яка я дурна, чогось завжди пхаю свого носа куди не слід.
-Та нічого доню, це життя, я вже звикла. Вже п`ятий рік залежу від людей : то сумку піднесуть, то двері відкриють, або дістають гроші з гаманця, коли треба розрахуватися в крамниці, я ж зараз живу сама, от прийде син, то може буде легше.
-А де Ваш син? – знову поцікавилась дівчина.
-Та розумієте Настю, як там кажуть "Від тюрми і від суми не зарікайся" , ніхто… не знає, що з ним трапиться завтра, чи не так?
-Вибачте Тамаро… Я краще Вам допоможу, але більше питати нічого не буду.
-Я знаєш, Насте стільки років мовчу, що може тобі незнайомій людині і розповім своє горе. В будинку мене ніхто не розуміє, всі засуджують мого сина, але я його люблю, хіба тільки його вина, що так сталося…
Раптом під`їхав автобус, Настя спочатку поставила свою сумку в автобус, потім допомогла Тамарі, забравши Тамарину кирпату сумку в клітинку з білого холодного снігу. Автобус був неповний і вони сіли поруч, на останньому суцільному сидінні.
-Ти знаєш дитино, - продовжила Тамара, - в мене хороший син, але так трапилось, що він попав в недуже добру компанію, я його просила, не водитися з хлопцями набагато старших за нього, я йому казала, що це недобре закінчиться, але ж молодість, цікавість бере своє. Коли йому було шістнадцять років він потоваришував з хлопцями, не хочу навіть їхні імена пригадувати…
В Тамари почали капати на пальто великі сльози нещасної матері, яка вже не могла стримати свого горя, і воно виривалось з неї гірким плачем і з`їдаючим смутком.
-Ті хлопці, - продовжувала Тамара, - жили в сусідньому будинку, вечорами згуртовувалися у під`їзді, і курили план, а на ранок тільки валялись поламані пластикові пляшки ввігнуті посередині пополам. Скільки я ходила, до них, скільки прохала, ви ж старші, не втягуйте мою дитину в своє коло, але що їм, - вечорами,вони нічого не розуміли, а ранком – шукай їх, сплять вдома: п`яні, наколені і обкурені. А що Толя, менший – заставляли його красти в мене гроші, виносити з дому речі : почав пропадати посуд, золоті речі, а коли вже не стало чого брати – почав в мене вимагати гроші.
В Насті пройшов мороз по тілу, від почутого, але вона мовчала, даючи людині виговоритися, адже вона бачила, що в Тамари закипів страшний біль в серці, і йому потрібно було вийти назовні…Настя заплакала, Тамара зупинилась.
-Може мені не розповідати далі?
-Та ні, - продовжуйте, витираючи сльози промовила дівчина.
Так, от мовила Тамара далі :
-Жила я без чоловіка, рано він помер, всього двадцять три роки було, а Толику – два. Хорошою людиною був мій Василь, серйозний і роботящий, якби він був живий, такого горя ніколи не сталося б – він би цього не допустив. А так той злощасний день поламав нам життя обом – і мені, і сину. І от одного разу, я сама собі сказала більше не дам грошей, хай що хоче те і робить… Якби ж я знала, якби ж я тільки знала…
-Була осінь. В листопаді сумно облітали дерева, я дивилась з вікна, і жалкувала за теплом і літом. Раптом двері відімкнулись і роздався злий голос :
-Ма, ти вдома, я прийшов, сину треба гроші. Я дивилась у вікно і мовчала. На плиті досмажувалась картопля, на столі лежала капустина, яка була заздалегідь приготована, для шаткування капусти на зиму. Він підійшов до столу і промовив:
-Ти що оглухла?
-У відповідь була тиша, серце тривожно билося в грудях, ніби передчувало страх, біль, але я уперто мовчала, тоді він миттєво схватив ніж, який лежав на столі, схватив мене за руки, поклав пальці на стіл спитав :
-В останнє кажу, дай гроші!
-Даси?
Я зненацька випалила :
-Ні!
І він мені з усієї сили вдарив ножем по пальцях, що лишилось тільки два, - і вона показала на лівій руці мізинець, на правій великий. - Ось так моя дитино, я живу завжди поруч з горем і болем, який сидить в мені і з`їдає душу. Чому я не пішла з дому, чому я не дала йому тих клятих грошей, а він же був одурманений настільки, що зробивши таке просто пішов з дому, лишивши мене долі в крові і муках. Сусіди почули крик, визвали швидку, міліцію, допомогли, дякуючи їм, хоч так обійшлося. Лікарі зробили операцію пришили деякі пальці, які можна було пришити, але нажаль назад вони не прижились…
Ось так. Я зараз їду до Толі, моя люба, ж то ж його провідає, хто ж цигарок купить, хто ж поцілує, як не я.
Дівчина плакала навзрид, запитуючи:
-Як Ви його можете любить?
-А так доню, я люблю його більше всіх на світі, я жалію його за без- розсудливість, яка зруйнувала його життя, і виню себе, що не змогла Толика зупинити коли було потрібно, це я в усьому винна – бо я мати, і сама його таким виховала. Можливо треба було десь бути суворішою, а можливо питати поради в психологів, в міліції, стукати в усі двері, і десь би пролилось світло на мою дитину, а зараз уже пізно – горю не зарадиш. Мати не може жити без своєї дитини, скільки б років її не було, вона немов квітка мак – червона і гарна, але якщо не буде дощу, вона засохне і зів`яне, так і я без свого сина – засохну назавжди. Я люблю його, незважаючи нінащо, і буду любити завжди.
Раптом автобус зупинився, жінка піднялася, і зібралась виходити,поруч виднілась тюрма. Настя допомогла їй з сумкою, і помахала крізь вікно.
Тамара вийшла, дівчина довго дивилась їй у слід і думала, як вона може простити таку жорстокість, як вона з цим живе, а Тамара швидко йшла до воріт тюрми, і її серце розривалось від болю – «Скоро я тебе побачу синок».
ID:
632200
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.12.2015 09:00:52
© дата внесення змiн: 29.12.2015 09:00:52
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
