Два тижні з острахом дивитися на стопку нових листівок і займатись іншими справами, щоб відкласти необхідне. Підрахувавши дні, зрозуміти, що катастрофічно спізнилась, потягнути одну зі стопки і написати тому (тій), чиї риси першими виринули в пам’яті, хто тобі найближчий. Згодом, розчулившись, писати усім, хто спаде на думку—друзям і напізнайомим, які крутяться в екстазі у твоїй очманілій від безперервного чаю голові у веселому хороводі всесвітнього родичання (хіба Різдво-- не про це, врешті-решт?). Ручка біжить по паперу, тягнеться слід незграбних каракуль (щороку чомусь інакших), тчуться в повітрі знайомі обличчя, гуде передзвін голосів, миготять відблиски розмов і зустрічей. На екрані—Дікенс, Темза, лондонські нетрі, сироти із таємницею походження, невідомі благодійники...Як з подарунками? Що подавати на стіл? Оцю колючу зірку в нічному небі--кому? А цих, на верблюдах? Айсберг у холодному сірому океані оцінить тільки натура художня. Ось підкрадаються спогади дитинства-- щасливого, як тепер виявляється, мізерного, як тоді здавалось. Загубитися в часі, у філософії життя, у загадці тих, хто вітали тебе у цьому світі. Пам’ять—чагарники, треба вчасно виборсатись із неї, але ти не встигаєш, і спогади лягають ще одним шаром на тексти поздоровлень, внутрішню паніку, на Дікенса, його героїв у сюртуках, жінок із золотим серцем, на свіжепрочитані форуми атеїстів, таких убивчо-логічних, що перестаєш їм вірити, на нестачу подарунків, продуктів, і головне--поштових марок! Довести себе до стану чи то істерики, чи то екзальтації і зрозуміти, що настав час вбирати ялинку і розвішувати лампочки навколо дому, тому що всі сусіди вже місяць, як це зробили. Половина лампочок не горить, подовжувачі не вставляються, коти стягують усе, що блищить, пес виїдає з їхніх мисок, на екрані—кривавий розгул у старій добрій Англії Агати Крісті. Додивитись до кінця (хоча все знаєш), деякий час іще ходити, як міс Марпл—делікатно й вдумливо, ніби кожне слово і нахил голови мають значення. Забути про це, бо не мають.
Увесь час таємно сподіватися того моменту, коли раптове благоговіння, усвідомлення чогось великого зупинять тебе на пів-слові, пів-справі і нададуть усьому сенс. Дочекатися, ожити, зрадіти, спробувати запам’ятати...
Сказати дітям не виїдати «святкове» з холодильника.
Чи то зі мною, щось негразд?..
Що не читаю, все мені трагічно. Начеб у Вас і смішно, а однак...
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
У житті, як Ви знаєте, все переплетено--трагічне і комічне, навіть у буднях, а на свята--особливо. Взагалі це була спроба іронічного самоаналізу, коли ще раз бачиш зі сторони свої недоліки, з якими безуспішно борешся ціле своє життя. Зовні це може виглядати весело, а насправді веселого мало. Інтуїція Вас не підвела.
...і ніби прищеплювали мені цей звичай, м'яко, та наполегливо, щороку і щосвята, навіть ніби ціла традиція родинна і школа певна стилістична існували - традиція і школа написання листівок до свят, і ніби врешті-решт почав я і пам'ятати про листівки, і купувати, і заповнювати, і надсилати їх вчасно і влучно. Та щосамостійнішим я ставав, стосик листівок дедалі тоншав, ніби випаровувалися з нього - чи з моєї пам'яті? - імена і адреси - а тоді почали листівки затримуватися у кишенях і портфелях аж до таких "післясвят", коли вже і надсилати їх дивно і соромно, а тоді все це епістолярне письменство і зовсім припинилося, і тепер виринає з минувщини-небувальщина хіба що випадково - то сам, то дружина, то діти знаходять у старих паперах, книгах і шухлядах запечатані конверти із старанно написаними адресами, які пролежали там, де їх знайшли, - який рік, який два, який і три...
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От в чому між нами різниця--я їх все одно висилаю, навіть із великим запізненням, коли "дивно й соромно", тим більше, що чим більше спізнюєшся, тим більше "від душі" вони пишуться (через почуття провини)-- не пропадати ж їм! Я втішаю себе тим,що справжні друзі повинни нам прощати (в даному випадку--мої хронічні спізнення), а також тим, що вони подумають, що пошта перевантажена. Слава Богу, свята в нас довгі--аж до Хрещення!--може, щось встигне прийти.
