Усякому народові потрібен саме народний герой. А який же сьогодні народ скажете ви, які герої йому до вподоби? Питання цікаве! Кажуть, що українці трошки змінилися, а деякі кажуть, що українців вже й не має зовсім. Та тільки я міркую по-іншому. Вони, українці, все ж таки не змінилися, вони живі, ще жевріє в їх серцях та вічна потреба дочекатися свого героя: чи то з екранів телевізійних, чи то з книжкових сторінок, журнальних, газетних шпальт. Дочекатися і нарешті з полегшенням зітхнути, сказати, з гордістю і здивуванням, вказуючи у бік, де таке от диво з’явилося: -Ось, дивись, к приміру, Павло Сергійовичу, чи … дивіться. баба Марія, - так.. ось дивись… оце ж тобі ми дожилися, допанувалися! Глянь, глянь…народився нарешті наш, народний, самобутній герой! Слава Богу, таки народився!»
І не може бути сумніву, що після цих слів, і той хто сказав, і ті, хто ці слова почули – ввійдуть у історію разом зі своїми героями, стануть незабутніми.
Останнє слово заставляє моє серце з тугою стискатися. «Незабутніми..» -ось і душа –ніби заплакала, а можливо це все тому що й я, людина, яка вже не один рік чекає зустрічі зі «своїм, давно забутим героєм». Напевно я раніше й собі у цьому не могла зізнатися, та одначе розумію – якщо тої зустрічі не станеться вже сьогодні, то це буде чи не найжорстокіша несправедливість нашого буремного часу.
Я живу в степах, ще й сьогодні диких, де й сьогодні можна зустріти серед їх пагорбів поодиноких вершників часів – скіфські кургани. А ще це могили, що є згадкою про козаків запорізьких, на їх не так вже й високих вершинах – ніби час завмирає.
Закриваю очі, сідаю на камінь і слухаю вітер, слухаю шепіт пожовклих минулорічних трав. Вони не один рік ростуть тут, на цій политій кров’ю українській землі. А он –, розплющую очі, там Дніпро, там були колись пороги, ще й сьогодні води якщо притиснути вухо до каменю ніби передають їх розмову.
Я бачу героя –козака, я бачу героя кошового отамана, я бачу героя, - звичайного селянина, нашого часу, минулого. Маю надію, що між нашими пращурами і нами щось залишилося спільного. Тому й герої наші – не можуть бути різними: це завжди мужні, чесні люди, такі, про яких нам говорять у дитячі роки, якими ми бажаємо бути в молодості і якими майже ніколи не стаємо потім. І все ж, можливо саме через те, що колись ми мріяли бути як вони, ми маємо надію на повернення «свого»народного герою.
Впевнена, що народові українському потрібні звичайні герої, забуті, продані, але такі, які, наче козацький марш, раптово вриваються в душу і залишають в ній гордість і забутий спомин, який викреслити не можна.
А взагалі –то герої сьогодні потрібні різні. Кажуть, глядач чи читач повинен бачити в них своє віддзеркалення. Але, безсумнівно, гарне, краще. Звичайна сільська людина хотіла б прочитати про сільську людину, яка стикається з проблемами нашого часу, але, не треба гіркого реалізму! Не дай боже авторові чи режисеру передати «в куті меду чи перцю…» Ні! Потреба сьогоднішнього читача чи глядача в тому, щоб реалістичність не була надто суворою, й щоб не була солодкою, казковою. Хай буде так, як буває в житті. І знову приходимо до того ж питання. А як воно нашому народові в житті сьогодні? Певно, що складно. Різному вікові – своє кортить, своя боротьба, свої потреби.
Одначе, те, в чому можна об’єднати усі образи наших справжніх героїв, - це їх чистота. Лише чистота та природність, самобутність може привернути до них читача, глядача. Ось наприклад якщо розпочати так… Баба Марія Семенівна живе в селі. Довгенько не бачить баба своєї доньки, яка поїхала за рубіж «на заробітки». Тому бабця дуже переживає, не спить ночами: чи жива донька, чи ні –міркує.
Та допомоги – ні з якого боку не має, і час пропливає марно. Раз баба просипається від того, що надходить думка, що вона ніколи вже доньку не побачить. І вже з ранку бабуся відправляється в дорогу, по всьому світу шукати ту, єдину свою кровиночку.
Перетинає кордон, де пішки, де на машині. Їй допомагають добрі люди, інколи зустрічаються й погані, але, взнавши, для чого баба стара пішла оце в такий дальній путь, вони не шкодять їй, а допомагають. Баба відвідує не одну країну, її щось веде, ночами вона бачить дивні сни: то наче фрагменти історичного минулого нашого народу, татаро –монгольські орди, полонені дівчата. І все змішується, народжуючи думи про те, що часи зміліються, та історія – немов у вирі –повторюється.
Не треба щоб читачі плакали, головне щоб вони замислилися над тим, для чого ми – українці, що маємо зрозуміти живучі тут, що маємо знайти, і що не маємо права загубити в чужих краях.
Взагалі таких героїв, як ця бабуся – безліч. А от чи знайде вона власне дитя, чи поверне його додому, чи не залишиться назавжди в чужому краї, невідома, нікому не потрібна, - ось це вже від кожного з нас залежить, тих, хто створює героїв минулого, сучасного, майбутнього.
ID:
630134
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 20.12.2015 20:31:13
© дата внесення змiн: 20.12.2015 20:31:13
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
