Земля, оповита у неба блакить!
Як тебе мені не любити,
Як душу в тобі не згубити?
Ще й себе в коханні зганьбити?
Все знову: вмирати і жити
Та...раптом, в вечірню молитву
Дитину в собі розбудить
Малуюю, слабкую дитину...
І з нею ридати хвилину
Щоб промінь в душі возродить.
Щоб вмерти, аби народиться
І новим мечем загоститься
І твердим пером виводить
Молитву...
що месників враз підіймає,
Що Мати з Віків захищає
І душу дітей визволяє-
то мить , за яку треба жити.
Чи все, що кохав - загубити.
Так. Доля наснилася, знаю!.
Земля,що народжена в Раю..
Вже нині зівяла стоїть.
Та сокіл над нею кричить.
Немов щось мені промовялє...
Немов то не птаха летить ,
а Воля, у Бога благає
знов Райську, спокійну блакить...
Та сокіл вже спалює крила
Аби нас від сну розбудила, матуся...
що сильно любила.
Що ніжно в колиску дивилась,
як її дитина спала.
І щастя їй й долю дала.
На віки. І правді навчила ,
Бо волю у серці несла
Бо довго і гірко страждала
Та віру у правду плекала
І радості серцем чекала..
і врешті дитину дала...
та з цим як весна заквітчала
Весь Світ . Бо душа ожила.