Між трьох стежок
Тиняється розпука
Хтось краєм вуха чую, скиглить - мука
Як тінь по п»ятках все бреде
І хто куду, а вона ніде.
Тихо підкрадається
Як звір на жертву
А потім роздирає середини нутро.
Хіба так можна жити?
Ні –напевно.
Але живуть із ранами.
І як воно?
Сліди постійно замітати?
Не так же просто у житті.
Безпросвіток, відчай і глухота
Шрами ж все одно ті ж.
Зітхає старенька десь на лавочці самісінькій – одній.
І ще щось поміж тим бурмоче вслід юрбі.
Дикарка з набундюченим обличчям
Хтось думає точно про таких
А вона лише чекає свого сходу сонця
Хоч сонце вже за обрій сіло
Ще ген- коли
Чекає….
Бо пелена з душі все ж мусить зпасти
А час все тік –так , тік- так
Їй залишається лише - одне
Вслухатись, що шепоче вітер
На роздоріжжі розпуки
Аби почути, де надію безнадійній знайти.