Стояла осінь тепла і ясна,
Стояв і дім у золотавім листі,
Як в Андерсена, там жила вона.
Він теж призупинявся в цьому місці.
Вже дім наосліп знав, як пальців п’ять,
І лавочку, і дворик чепурненький.
Було бажання тінню її стать
Та ніжно обнімати стан тоненький.
Боготворив, бо не така, як всі,
Кохав таємно… Звати ж за собою
Все не рішався: що, як скаже "ні",
Душа замкнеться тихою журбою.
Стояв так, думав… Та побачив їх,
На лавочці сиділи, цілувались,
Риженький котик терся біля ніг,
А люди соромливо відвертались.
Сплакнула мрія, зморщилась любов,
Опале листя змовкло під ногами.
Червоним сяйвом майорів десь сон
Про корабель з простими парусами.
