Сидів собі кабачок,
виставляв жовтий бочок
на грядці під сонцем,
дрімав на осонні.
Сонце бік його жовтило,
хмара дощиками вмила,
вітер сушив боки,
повнішали жовті щоки.
Мимо йшла собі коза
із рогами, молода,
з огорожі визирала
і на нього поглядала.
Коза мрійливо дивилась
вдалину й на жовту спину,
яка мрія – невідомо,
може кабачок відомий?
Хоч у листі він ховався,
та не надто хід і вдався:
коза у город зайшла,
кабачок умить знайшла.
Довго коза там стояла
і бочок твердий терзала
поки взяли хворостину
для рогатої тварини.
Лишилось від кабачка
мала купа насіння,
давай його позбираєм,
сушим, навесні саджаєм.
Виростуть тоді вже літом
в кабачка чудові квіти,
жовті зірки й зелене листя
велике, шорстке і ребристе.
Ростуть нові кабачки
і принада для бджоли,
весь город квітчається,
коза заглядається…
Фотографія автора.
11.2015.
