Як незвичайно жити просто так,
І не для когось, навіть не для себе.
Пливти в житті, неначе той літак,
Десь там, далеко, аж у синім небі.
Як тяжко вранці прокидатись знов,
Не усміхатись на чиюсь усмішку.
А винна в цьому тільки та любов,
Та про яку, я прочитала книжку.
А хто її писав, скажіть благаю,
Той хто любив, чи хто хотів кохати.
Як можна написати, я не знаю,
Про те, що ти повинен просто знати?
Як вже нестерпно плутати слова,
Казати, що нетреба, а хотіти,
Впиратись на своєму і любити,
Вважати, що помер, а досі жити.
Як соромно дивитись в очі всім,
Кого образив, не хотівши того,
А власне Я завжди передусім,
Його позбутись ми не маєм змоги.
Я буду існувати, може жити,
Ненавидіти, навіть щось хотіти,
Впускати в серце мрії і образи,
Чому я не збагнула це відразу?
Я буду досягати те, що хочу,
Я буду просто жить через не хочу.
Я буду простягати руку бідним,
Бо іноді я навіть їх не гідна…
Не мені себе судити. Цікави висновки робите...Дякую за привітання! 
