|
Квітка дуже захоплювалась волонтерством у всіх його проявах. Вона любила допомагати людям, їй не потрібно було від них нічого окрім однієї дрібниці – емоції. Вона колекціонувала різні : щастя, радість, гнів, жалість і усі відомі людям їх прояви. Незмінним помічником квітки був її фотоапарат, завжди поруч під рукою, в будь-який момент готовий увіковічнити кожну хвилину. Вона відчувала себе щасливою, але душа її бунтувала, просила чогось незвичайного, того чого ніколи не було.
Через деякий час, Квітка почала працювати над новим проектом, вона фотографувала радість у дітей, і на звороті кожної фотографії писала листа солдатам, вона ніколи не залишала свій номер телефону, але завжди чекала що їй хтось зателефонує з фронту. Одного разу переглядаючи новини, серце дівчини завмерло, на екрані був показаний солдат із купою її листівок, він просив відгукнутися таємничу «чарівницю» що своїми листами дає наснагу жити. Квітка оторопіла… і її душа відчула досі нечувану теплоту. Вона прийнялася негайно писати листа, знайшовши найкрасивішу фотокартку, взяла свою улюблену зелену ручку і почала писати… кожен рядок так легко давався, наче та людина котрій вона пише, знайома їй усе життя.
З того моменту душа Квітки насправді розквітла, вона знайшла рідну людину, нехай він далеко і вони не можуть бути поряд, але душі їхні разом. Солдат з позивним «фотограф» викрав серце Квітки, відтепер вона не може навіть заснути не поговоривши з ним. Часто Квітка дякувала долі за те що саме фотографія звела їх… це тепер було символом їх кохання. Кохання все з більшою силою запалювало їх душі, навіть дихати було важко від такого сильного і невгамовного почуття.
Та в одну мить все обірвалося. Пролунав телефонний дзвінок і в слухавці дівчина почула не його голос… Говорили жахливе: - фотограф більше не з нами… душа розірвалась на шматки. Весь світ перестав існувати для неї, все було сірим і важким. Тепер фотоапарат який так колись любила Квітка приносив тільки біль. Він так і лежав, і вмирав від байдужості господарки.
Минуло шість місяців. Дівчина не могла змиритися з тим болем що заполонив її душу. Все було не те. Світ більше не був яскравий, нічого не радувало. Але її не покидала віра в те що він є, щось у душі противилось і говорило що коханий живий і одного разу він таки вийде з того автобусу. Минали тижні, Квітка весь час приходила зустрічати бійців з фронту, надія з часом гасла, з кожним разом вона все менше і менше вірила в те що за потоком незнайомих героїв, які так спішать до своїх рідних, з’явиться він… Дні тягнулись наче роки, дівчина блукала вулицями, вона зневірилась, йшла не знала куди, не бачила нікого навкруги, пелена сліз застелила очі, життя не має більше змісту без нього. Сигнал машини привів її в тяму, вона підняла голову вгору і заплакана побачила рекламну вивіску: «Фронт очима бійців». Це була фотовиставка, вона тривала всього пару днів. Квітка навіть не думала туди йти, але весь час ця реклама попадалася їй на очі, та сьогодні вона помітила одну деталь, під назвою виставки, був підпис – «Фотограф». Дівчина і вірила і не вірила своїм очам водночас. В висках стукало, і серце шепотіло туди навідатись, раптом то він, раптом живий…
Ноги самі привели її туди. Квітка ходила роздивлялась фотографії, і щось так гріло її душу. У Правому кутку була представлена найбільша фотографія з підписом «Сонце серед пітьми», дівчина завмерла, руки затрусились і по всьому тілу пробігся розряд струму. Наче неземна сила її потягнула в головний зал, вона повинна була побачити хто ж зняв цей знімок, адже на ньому біла Квітка. В залі було багато людей, всі про щось говорили, стояла жінка схожа на стурбовану маму, і хтось сидів в інвалідному візку, дівчина не могла розгледіти його, чоловік сидів до неї спиною. Думки сплутались… і вона твердо вирішила не дивитися йому в очі, тому зробила вигляд наче нічого не помічає, але очі так і норовили поглянути на незнайомця у візку. Квіточка відійшла подалі і затамувала подих, чекала що він повернеться, а в голові лунало: - раптом це він… раптом він. Страшно було втратити останню надію і побачити не коханого, але і не хотілося щоб то був він, адже то інвалідний візок. Останній раз дівчина вирішила поглянути на нього… і в той час коли повернулась вона їх очі зустрілися. Сльози покотилися градом в обох, то був він… її коханий… вона чимдуж почала бігти до нього, а «Фотограф » забувши що він не може ходити встав і зробив крок… Квітка успіла підхопити ослаблого коханого. Обійми тривали годинами, поряд стояла заплакана мама, в повітрі літало кохання, а закохані не могли відпустити одне одного ні на секунду.
ID:
599539
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2015 00:25:35
© дата внесення змiн: 14.08.2015 00:33:54
автор: Moon Girl
Вкажіть причину вашої скарги
|
