О, Боже.., Боже…
Оповідання
Хто стрічав Марійку до лиха, яке з нею трапилось, нізащо б не пізнав, в нинішній посивілій бабусі, ту веселу красуню, яку бачив ще не так давно. В селі її , прозвали: „Весела“, бо кого б не стріла, завше привітна, готова небо прихилити, аби стрічному було добре та зручно. Завше щиро посміхається, карі оченята світяться простосердечною добротою. Буває йде назустріч, зупиниться, обличчя сонечком випромінює радість, немов довгожданого любимого родича побачила:
- Ой, як я Вас давно не бачила. Як Ваше здоров’ячко? Як дітки, до школи ходять? Ой, що я таке питаю, ну звісно ходять, - не втихає Марійка, а потім неодмінно додає:
- І мій, Івасик, ходить, вчиться добре, слава Богу здоровенький, мабуть в цьому вдався в татка, а на вроду в мене…
А якою сумлінною була: люба робота в її руках горіла, поки не виконає до кінця, не відступиться, так і сина вчила. Ні одна в селі толока без неї не обходилась. Бувало прибігає до сусідки з лопатою в руках і прямо з порогу:
- Бабусю, Катерино, у Вас картопля недокопана, я піду Вам трохи допоможу, а Ви відпочиньте, тільки не приходьте, а то подумають люди, що я Вам полежати не дала, - і, не чекаючи згоди, бабця навіть не встигає отямитись і подякувати, уже копає.
Ато дивись, вже комусь допомагає сіно на березі згрібати, бо на дощ насупонилось, он як блискає і гримить. Ніколи мимо не пройде, щоб комусь не підсобити, хоч в чомусь. Буває клигає якась бабця з лавки, обов’язково Марійка несе її пакунок з хлібом, сіллю, цукром, чи іншим крамом і ніхто не пручався їй, бо все одно наполяже на своєму. Отака Вона людина, ця Марійка-Весела. Звикли вже за ці роки до неї, наче так і потрібно, як невід’ємна частина села.
В селі чоловіків було небагато, але й оті, поодинокі, жонаті, крадькома поглядали на красуню, а підходити боялися, бо неодмінно відшиє. Один парубок намагався залицятися, так вона його не стала чарувати, а строго сказала:
- У мене є чоловік, шукай собі незаміжню, ти гарний хлопець, за тебе кожна дівчина вийде і дякуватиме Бога, що послав такого гарного чоловіка.
Більш ніхто й не підійшов. Ні одна душа ніколи не бачила її чоловіка, тільки й того, що ім’я дехто знав, бо в метриках по батькові Василько Васильовичем записаний. З невідомих причин Марійка ніколи й нікому про нього не розповідала, але люди балакали, що він якийсь вчений, професор, чи письменник, але всі були переконані, що невиліковний бабій, як звабив таку красуню. Але це так, чи ні, хто його знає. А в душу Марійці не лізли, бо всі її любили, а раптом зроблять боляче, як покопирсаються в душевних ранах.
Марійку виховувала, ростила мама одна, тато загинув в Афганістані. З їхнього села двоє хлопців положили голові на чужій землі. Чоловік сиротою ріс з самого дитинства, батьки померли молодими, . В серпні листа написав, що через місяць повертається з армії, вже ґудзики надраює, мріє на кінець побачити, обійняти й поцілувати дочку, бо світлини добре, але приторкнутись до живої кровинки, то інше відчуття. Не так сталось, як гадалось: привезли його в цинковій домовині, навіть відкрити не дали, щоб побачити в останній раз. Так і поховали. А ще три солдати тричі вистрелили. І був такий, та й нема. Марійка тата не пам’ятає, ніколи не бачила, бо народилася через вісім місяців після того, як його забрали до війська. Але лишилися світлини, які вони з мамою довгими вечорами кожного дня з захопленням роздивлялися і кожного разу, як в перший раз. Тому вона його й добре знає, для неї він лишився навіки молодим. Матуся старіє, а тато ні… А Марійка вдалась у тата, як казали люди – одне обличчя, викапаний батько, коли йде, то й ступає та руками махає точнісінько, як він, а дівчинка цим пишалась... Вони з мамою любили його і ніколи не забували. Коли якесь свято, чи татин день народження, то обов’язково ставили в церкві свічку за упокій душі і мама наливала сусідові чарчину. І все бідкалась:
- Жалко, що Петро не дожив до цих днів і не бачить, яка красуня-дочка росте.
А сусід їй завше відповідав:
- Твій Петро на небесах, хто ж там буде, як не він, то все звідти бачить і радіє за Вас. Он які Ви молодці, за нього не забуваєте.
- Мабуть, що бачить, бо приходить у сни і все розповідає , оце ми з ним, як з тобою розмовляємо, сусіде, про мене, про Марійку, а коли йде, то сльози на очах… Але тепер уже менше сниться.
Марійка згоджувалась з сусідом, бо дуже хотілося, щоб татко її бачив і порадів за них з мамою. А як же інакше?
Закінчила Марійка школу на початку дев’яностих, коли скаженіли босяки і інфляція. Гарні оцінки мала в атестаті. Знялась і поїхала вступати до Києва в якийсь педагогічний вуз. По конкурсу не пройшла, а платити за навчання в них грошей не було. Бо де там їх заробиш? Село розвалене, що на городі виростиш, то і весь заробіток. Кому бідні потрібні, всі як з розуму посходили із-за грошей. Повернулась дочка додому, сіли вдвох вечеряти, а Марійка й каже:
- Поїду я, матусю до Києва, влаштуюсь на роботу, підзароблю трохи грошей, а потім вже вступлю до інституту. Бо без грошей сьогодні нікуди не вступиш. Приїжджатиму до тебе, не хвилюйся. Ти ж мене знаєш. Та і татко підтримав би, був би живий. Ти ж знаєш, в селі немає ніякої роботи, одні злидні кругом. Ну що я тут робитиму?
Подумала мама якусь мить і згодилась:
- Їдь, доню, може чогось доб’єшся в житті, а не вийде, як намітила, приїжджай додому, якось будемо жити – руки ж і ноги маємо, то не пропадемо.
Це було в кінці літа, а на початку наступного, Марійка, винувато переступила поріг рідної хати, з крихітним, семиденним дитинчам і винувато мовила до мами:
- Матусю, я повернулася, але вдвох з Васильком, як приймеш нас, то ми залишимось, а як ні, то ми поїдемо, тягарем тобі не станемо. Тільки прошу тебе, не питай нічого про його батька, я дуже тебе прошу.
Мама зняла руки до неба і з сльозами на очах мовила:
- Діду, Петре, у нас з тобою онук народився, доця його Васильком назвала, давайте порадіємо всі, наш рід продовжується.
І відразу ж лагідно звернулася до доньки:
- Доню, чого ж ми стоїмо, готуймо воду, Василька купати, он яка жара, видно вже дитинча попріло. Розмотуй, поклади на диван, тільки застели спочатку чистою ковдрою, а я залізу на горище, дістану твою колиску, я навмисно берегла її для онуків, бач як добре вийшло…
Отак вони стали жити втрьох, всяке траплялось, але завше, як рідні: в розумінні і злагоді. Марійка через рік все ж вступила до інституту, на заочний факультет. Влаштувалась працювати в районний дитсадок, який знаходився поруч, за два кілометри від їх села, вихователькою, щоб Василько був поряд, при ній. Як один день пробігло п’ять років, вона закінчила інститут і в той же рік синок пішов до школи, а вона так і залишилась працювати в дитсадку. За турботами пролетіло одинадцять років, як один день. В народі кажуть: як корова язиком злизала. Радості то не було меж, Василько закінчив школу з золотою медаллю і вступив до університету, на бюджетне навчання. Як всі раділи, навіть з сусідами відсвяткували цю подію, як прийнято в селі. Першого вересня Василько поїхав до університету учити іноземні мови. Телефонували одне одному кожного дня, приїздив на всі вихідні. Якось в грудні Василько зателефонував і весело повідав:
- Матусю, я не зможу на ці вихідні приїхати, тут багато роботи накопичилось, а скоро сесія, як тільки зможу, то зразу ж чекай, я явлюсь. У мене все добре, матусю, друзів багато і всі передають тобі вітання.
Не звикла Марійка, що син не приїжджає, але що поробиш. Може закохався в якусь дівчину, та соромиться сказати. Та нічого не вдієш, він уже дорослий і все буде, як потрібно, навіть, як одружиться, діточки підуть, то виростить, допоможе виростити, вона в цьому впевнена. Виростила ж вона його з мамою, тай мама ще міцна, допоможе…
А коли Василько й на новий рік не приїхав, то зразу ж, як відчула біду, поїхала до Києва. В гуртожитку його не було, хлопці по кімнаті сказали, що на Майдані. На крилах летіла на Майдан, серце в грудях калатало, от випорхне. Зразу ж віднайшла його, якраз грівся біля бочки. Майдан пахнув смоляними дровами. Як побачив Василько иаму, почав вибачатися за обман, довго говорив, часто повторюючи слова вибачення. Марійка перед собою побачила бородатого чоловіка, свого сина, який уже зовсім не був дитиною. Вона слухала і мовчала. Потім мовчки пішла в Український дім і записалась в сотню сина. Він не здивувався і не просив її піти, як і вона його, бо обоє знали, що роблять правильно, що по іншому вчинити не можуть. Так і жили вони зиму в наметі, чекаючи на беркут, на „тітушок“, вистрели, вибухи гранат. Палили шини, палили все, що горить, аби стримати нападників. Марійка ні на крок не відступала від Василька, готова була в любу хвильку захистити його собою, закрити материнським щитом ч молитвами. А Василько думав так само. А в середині лютого, як беркут поливав революціонерів водою, Василько видно сильно перехолодився, піднялась температура до сорока градусів. Лікар діагностував двостороннє запалення легень і наказав лікуватись дома. Василько пручався, але що поробиш, сил не мав бути на Майдані, а тут потрібно день і ніч мотатись на ногах.
- Їдьмо, синок, додому, швиденько підлікуємось і приїдемо знову до побратимів, - сказала Марійка сину, а той, на знак згоди, кивнув головою.
Неділю Василько горів, його тіпала пропасниця, а Марійка картала себе, що не вберегла і не втихала повторювати, що краще б вона злягла. Телевізор не виключався, все слухали про Майдан, часто телефонували друзі. А 17 лютого вітер поламав електричні стовпи, швидко розрядились телефонні батарейки і вони на декілька днів відрізались від світу. А 21 лютого, коли включили електрику і почули, яка трапилася трагедія, обнялися вдвох і довго плакали. Плакали, мов діти. Трохи очунявши, син зателефонував друзям, щоб почути все з перши вуст. Потім утік Янукович, тимчасово замість втікача вибрали Турчинова. Як Василько одужав, Марійка випровадила сина до університету, бо Майдан уже зробив свою справу і став розходитись, лишились лише ті, кому не було куди їхати, чи хто не мав роботи, а ще продовжували кричати вічні революціонери. Подумала тоді про себе, що це сам Господь уберіг його від біди, що захворів Василько.
Але приходить біда – відкривай ворота. Одвічно ворожа Росія пішла війною на Україну. Армії нема, скрізь руїни, а захищатись від ворога потрібно. І тайком раділа, що у Василька броня, як у студента, та й тільки виповнилось вісімнадцять, а беруть в двадцять. А там дивись, все скінчиться, не можуть же москалі, бувші брати довго воювати. Це якесь непорозуміння. Та в голову лізло зрадливе заперечення, які вони в біса брати, то не брати, як гірше ворога. Син закінчив перший курс, здав на відмінно сесію. Хоч маленька, але радість. Маленька радість, бо в країні велика біда, он уже москалі з бандою не тільки Крим, а й пів Донбасу захопили і не видно цьому кінця і краю. Кожного дня по телевізору говорять, що ворог наступатиме на Київ і по Дніпро зробить кордон. Просто якась маячня. Невже в тому Кремлі сидять придурки, запитувала Марійка себе подумки і не знаходила відповіді.
Василько після сесії не приїхав, сказав, що відроблятиме практику, ремонт затіяли в факультетських приміщеннях. Вона й задоволена, що син при ділі, бо не ледащо ж якесь, не білоручка. Телефонував, як завше, майже щоденно. А одного разу все перевернулось в її душі, як грім серед ясного неба, ударили в мозки синові слова, він повідав:
- Мамуню, ти тільки не хвилюйся, я в АТО пішов добровольцем, зі своїми старими побратимами тут, але ми далеко від передової, на полігоні з нас роблять солдатів. Ти не хвилюйся, поки ми тут байдики б’єм, то й війна закінчиться. Я тобі телефонуватиму кожного дня. Ти тільки не хвилюйся, прошу тебе і хай не хвилюється бабуся, ми неодмінно скоро стрінемось.
Що могла вдіяти Марійка? Нічого, тільки доводиться чекати. Ночі тягнулись роками, жила від телефонного дзвінка до дзвінка, місця не знаходила, як мати колись, коли татка чекала з Афганістану…
Марійка трохи змирилась з такою долею, щоб менше плакати, знаходила якусь роботу, в селі її ніколи не переробиш, дома або в сусідів, щоб з кимось хоч поговорити, душу відвести. Прийшла Покрова. Вночі підморозило, а зранку виглянуло сонечко і потепліло. Вона якраз з матір’ю була вдома, як в руці зателефонував телефон, не випускала його з рук ніколи, зраділа, синочок телефонує:
- Привіт мамуля і бабуня. Вітаю Вас зі свято Покрови, зі святом наших славних козаків. В нас тут добре, перемир’я діє, не стріляють, як так буде, то скоро додому, але як ворог піде. Від побратимів привіт. Я тобі зателе….
Щось в телефоні стукнуло, заскрипіло і почулися короткі гудки. Таке вже траплялось, зв'язок поганий, але Марійка в такі хвилини хвилювалась. На те і мама, щоб хвилюватись, заспокоювала сама себе. Аж поки знову не телефонував син. А через декілька днів її Василька привезли вбитого. Снайпер застрелив. Не застрелив на Майдані, так застрелив в АТО. Поховали його всім миром, скільки плачу, весь район плакав і побратими плакали, за „Французом“, так його ласкаво називали однополчани.
Швидко змарніла Марійка. Де й поділися з обличчя красота і сонячна усмішка. Жила тільки для того, щоб ходити на могилу до Василька, а ще до тата Петра. На могилках з матір’ю днювали й ночували. Все прибирали, чепурили могилки: то листочки мели, а зимою сніг відкидали, щоб рідним було легше земельку тримати…
Згорбились жінки, поменшали. Вже й зима закінчується. Якраз на початку березня розтанув сніг і жінки зранку вирішили піти прибрати на могилках. Як раптом хтось постукав у двері.
- Піди, доню, подивись хто там такий, мабуть хтось нетутешній, бо односельці знають, що у нас завше відчинено.
Марійка відчинила двері, перед нею стояла висока, красива дівчина, на руках тримала маленьке, зовсім крихітне дитинча, завернуте в стареньку ковдру. Вони дивились одна на одну якусь мить, а потім незнайомка заплакала і заговорила:
- Я Оля, моїх батьків бомба вбила в Донецьку, мені більше їхати нікуди, ми з Васильком вчились, заяву на одруження до загсу подали, не встигли… ось тільки синок у нас з Васильком народився тиждень тому, теж Васильком звати….
Дві бабусі впали на коліна перед дівчиною, мов перед іконою, і тільки було чути:
- О, Боже, Боже… Спасибі тобі, Боже…
30 жовтня 2015 року
ID:
617208
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 30.10.2015 18:30:14
© дата внесення змiн: 30.10.2015 18:30:14
автор: Микола Паламарчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
