Якось влучний Купідон
Тричі ранив серце
І любов, немов вогонь
З нього нині ллється.
Думав він, що сотворив неземне кохання
Та почув через роки ось таке зізнання:
Відьма хвасталась богам
Відьма:
Я стрілу украла
І кохання двох людей миттю роз*єднала,
Дівка душу віддала з розпачу такого
І тепер на небесах проситься до нього.
Правда їй допомогло моє вміння, хитрість,
Погубила її віра у добро і щирість.
Ось дивіться, покажу, як я це зробила,
Із коханням там війну швидко закінчила.
(те, що відбувалося колись)
Дівчина (пише листа):
"Ти так далеко у моїх думках,
Та я тебе з надією чекаю.
Завжди приходиш в найсолодших снах
І я всі зради кожен раз прощаю.
Я хочу жити , жити не одна,
Та ти про це нічого ще не знаєш.
Якщо я буду назавжди твоя,
То ти мене як книжку прочитаєш,
А в книжці тій і радість і печаль,
Тривоги, ніжність і палке кохання,
Та все це мрії, я сама, нажаль,
Ти іншої пізнаєш всі бажання."
Відьма:
Чому страждаєш, пишеш ці слова?
Невже турботи іншої немає?
Чому на очі налягла сльоза?
Розповідай, хай серце не тримає
Того, кого не зможе розлюбить.
Хоча навіщо душу цим травить?...
Дівчина:
Тож слухай.
Якось на весні зустріла хопця.
Ніжний і красивий...
О, як же він сподобався мені!
Ті карі очі! Сам такий сміливий.
Ми навіть подружилися із ним,
Та він чомусь мене покинув
І став тоді нестерпно злим,
А я простити не змогла провину.
В ті дні були всі свідками подій,
Які я в своїй пам*яті згубила.
О Боже мій, уже нема надій.
Я ж гордістю кохання задавила!!
Відьма:
Тож плач, ридай, прощайся із життям
Коханий іншій вже дає лілеї.
Віддай же свою душу небесам,
Бо він не зможе більше жить без неї.
І зрозумій: кохання вже нема,
Його не буде в тебе сотні років.
Ти залишилася сама! Сама!
Чекаючи знайомих кроків.
(дає ножа, дівчина вагається)
Дівчина:
Невже ось так і легко, і без слів
Могло усе скінчитись не почавшись.
Його б я ждала навіть сто віків,
А він мене? Невже забув поклявшись?
Невже для нього ті слова пусті?
Ті вечори? І ті прожиті дні?
Відьма:
Ну, що ти крихітко!
На цьому світ стоїть.
Чоловіки нас вміють отруїть.
Своєю хитрістю випалюють до дна.
Хоча слова! Які ж у них слова!
А обіцянки – пута золоті!
Вони до інших – ми горем в огні.
Цей біль ніколи в тебе не мине.
Візьми ножа, послухайся мене.
Навіщо сльози і таке життя
Нічого не вернуть. Все навмання.
(знову простягує ножа дівчині, в цю мить заходять її батьки і злякано говорять)
Батьки:
Не плач, дитино, не повернеш час.
Давно забув він ту твою помилку.
Ти подивися донечко на нас
І проживи у щасті хоч хвилинку.
(дівчина вихвачує ножа у відьми і прощається з жит..)
Дівчина:
Яке життя його нема, нема!
Воно скінчилось з цього дня на віки.
Батьки:
О Боже, що зробила ти!
Дивіться крові ріки!.
І розлилася кров її свята.
А з неї виросла троянда,
Яка людині знову нагада
Про нерозділене палке кохання.
Пелюстка ніжна – дівчини краса,
Колючка – біль, що був у неї в серці.
Нехай же знову й знову вироста
Краса землі, а в ній добро озветься.
Тепер дарують квіточку таку
В знак чистої і вірної любові,
А я у серці пам*ять пронесу
Про дівчину-троянду із журбою.
ID:
614444
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.10.2015 16:09:13
© дата внесення змiн: 19.10.2015 16:09:13
автор: Сніжана Тарасенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
