Так кволо дні плетуться, наче квіти,
На в теплу пору замороженім вікні,
І фарблять ще вчорашню казку, як мрійливі діти,
По вже до болю в оці вивченій стіні.
Їх відберуть незрячі чорні ночі,
Урве від сну охоча до розмови тишина,
І до світанку все мені тороче,
Із закутків так хижо вирина.
Отак живу, стала покірна,
Перед нестямним норовом доби,
Та не подумай. Я їй враз невірна,
Як тільки на поріг ступаєш Ти.
Тоді й самотність вже не бережена,
Не в’ється ніч у сяйві тім глевкім.
Згадай ще раз, зігрій такий сирий, студений,
Мій тяжко хворий від любові дім…
