Вона стояла...Тихо і привітно
Неначе в синє джерело
Тягнули її очі,мов магнітом
Та з нею щось не так було
Щасливою вона здавалась,
Та сумувала у душі
Вона триматись намагалась
Й сум не показувать мені
Та я помітив зразу,що із нею
Злим жартом хтось пожартував
Й образив цю чарівну фею
Бо ще такою я її не знав
Вона від болю вся горіла
І слова мовить не могла.
Тієї ж миті впала і зумліла
Та все одно красивою була
Колись вона була весела
Й любила щиро жартувать
Будучи в постаті ангела
Любила собі поспівать.
Тепер душа її згорала
Й рікою виливалась кров.
Вона стояла й лиш палала
Бо вже не вірила в любов
Вона не вірила в кохання
Й у справжні,щирі почуття
Й кохать не маючи бажання
Хотіла відійти у забуття
Вона хотіла,щоб я не побачив
Й не прочитав її думок
Я сам не знав що я для неї значив
Під проливним дощем я весь промок
Стояв я там і лиш дивився
На постать,що на краю пропасті була
Я думав,що це сон мені наснився
Вона так близько ще ніколи не була
Я думав так буває лише в казці
Бо лиш в казках щасливим є кінець.
Тепер я зрозумів,що таке щастя
Поранив мене в серце щастя промінець
Я не дозволю їй померти!
Я вірю що вона розквітне знов
Усе сумне я хочу стерти
І хочу щоб вона повірила в любов
Я зроблю все,аби вона раділа
Аби не відійшла у забуття.
І серце моє щоби гріла
Аж до кінця свого й мого життя
