Коли в кулях почнуть розцвітати ромашки,
І тихою стане планета Земля.
Ми впевнено скажем, у тиші найкраще,
Хоч чути як десь все ще плаче маля.
Бабуся якось одну мудрість сказала:
Усі покоління застануть Війну.
Бо разом із Миром життя Їй не миле,
Бо Він ради світу кидає цю Жінку одну.
В скорботі, в жалю, і у власній печалі,
Готуючи каву, Вона вибудовує план,
Пробуджуючи Его у генералів,
Провокуючи їх нижній військовий стан.
І лиш коли Мир повертається з командировки,
Після численних зустрічей з НАСА й ООН,
Війна щільно зашморгує віконні шторки,
І бере Мир у свій ніжній жіночий полон.
І Мир її любить, так палко і міцно,
І тіло Війни вигинається в такт,
Що світ знову заповнюється змістом,
І набирає соків у свій чарівний смак.
Війна - це всього лиш жінка.
Жінка, яка потребує тепла.
Тепла тіла її чоловіка.
Чоловіка, якого постійно нема.
