Ні, я не важу і не нарікаю
і не кляну спотворену судьбу.
Лиш кістку кину внутрішньому стражу,
щоб не пішов війною на юрбу.
Тримай, мій стражу! Заробив ти харчу -
так відчайдушно боронив мій дух.
Мене нема, і тим-то вже й не плачу.
Аби від лишків хтось іще отак гонив би мух...
Гризи, мій стражу, тут тобі і праця
й сякий наїдок - що уже змогла...
Ти мій суворий безтілесній свідок,
що і в неволі вільною була...
Гризи, мій стражу! Що тобі міщани?
Вони - заручники суєт,
А я ще встану, я іще повстану -
тобі судилось бачити мій злет.
Ти їх не збореш, ти їх не наставиш.
Тобі й повчати права не дано.
Себе лиш випатраєш, збавиш.
А їм байдуже! Їм усе одно!
Так, покосились їхні ідеали.
Такий несусвітенний перекос!
Мовчи, мій стражу! Нас з тобою мало.
Таке життя, що більше не знайшлось...
Ні, я не важу і не нарікаю...
Я висновком сумним собі стелю -
Я маю силу! Я ще силу маю!
Мене лишень приспали і я сплю!
А ти гризи, із тріском, щоб не міцно
мені спалось й спалось не назавжди.
Юрби повік тупим не збореш тиском,
Повік не спиниш хибної ходи.
Отож, гризи і знай свою роботу.
Не забувай про місію свою.
Одну тобі звіряю лиш турботу -
Згадай мені колись, що не навік я сплю...
03.12.10.
Дякую!
