Наступить ніч,навшпиньки прийдуть рими -
оговтаюся з олівцем в руці.
Скелети слів,виразні,наче міми,
позначу в темноті на папірці.
Всі спатимуть.Лише підлоги дошки
легенько скрипнуть у ковзку пітьму -
як розбуджу старий люб'язний зошит,
аби себе довірити йому
і втаємничить втрату,розпач,спомин,
щоб вивільнився біль образ й затих...
Вже звик до рим німий і сивий комин,
й напевно,розуміється на них.
А я?Пишу,допоки себе чую,
допоки в мені затісно словам.
Ось вірш новонароджений пульсує,
лишилось наректи його ім'ям,
благословити з іншими - у книжку:
хай буде успіху легка хода!
...Нестерпно уявити:хтось у ліжку
байдуже твої вірші прогляда.
Це ніби і про мене, так реально! В цім і суть твору, щоб читач праміряв до себе, зрадів чи сплакнув. Чудовий вірш. Успіхів і надалі. Хай товщає зошит, виходять книжки, люблять і розуміють читачі.
Любов Матузок відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за рорзуміння,за відчуття спорідненості душ.