1.
Літо
Літо. Усі так довго на нього чекали. Всі готувались зустріти його, готувались ще з початку весни. І я чекала літа, дуже чекала і прагнула щось відчути, коли воно прийде. Я прагнула зайти у це літо так, як заходиш у нове для тебе приміщення і відчуваєш нове повітря, зовсім інший незнайомий запах.
Літо настало, а я нічого не відчула. Інші люди може зраділи чомусь, можливо хтось десь щось відчув... А я не відчула. Навіть сумно якось стало. Я чекала цього літа, як чекають дорогу людину, а воно прийшло і навіть не привіталось зі мною!
Весняна спека скінчилась, чи надовго? Літо немов би робить мені послугу, заливаючи місто моїми улюбленими дощами. Я заздрю йому через те, що воно має і тепло, і дощі, і може ось так просто увійти до мого життя, при цьому не звернувши на мене уваги. Я хочу мати хоча б дощі, і проливати їх лише тоді, коли я сама цього захочу.
Але я не серджусь на це літо. Я його розумію. Уявляєте, якби мільйони таких як я людей чогось від вас прагнули?! Хтось – тепла, хтось – дощів, хтось – спокою, а хтось – надії... Але ж літо одне і воно не може розірватись на мільйони дрібних частинок і задовольнити примхи кожного. І все ж таки я б хотіла мати хоча б дощі...
А ще літо, скоріше один його день, подарував мені саме те, що я бажала упродовж усієї весни – це тепло людини, яка мені не байдужа і якій, напевно, не байдужа я. (надалі я цю людину буду позначати просто англійською літерою Х). У той день мені здалось, наче я дуже не байдужа цій людині Х. Знаєте, я всю весну ходила, чогось шукала на вулицях сірого міста і, зустрічаючи парочку закоханих чи просто людей, дуже їм заздрила. А тут я йшла із людиною, ми тримались за руки, і всі, хто йшли заздрили нам. А мені було добре і, здавалось, більше нічого не було потрібно!
Але наступні два дні подарували мені жахливий час... час очікування дзвінка від тієї самої людини Х. У ті дні я зрозуміла, що очікування – це одне з найгіршого, що може зі мною трапитись. Я чекала так, як дихаю. Тобто, я прокидалась і чекала, їла і чекала одночасно, читала, гуляла і чекала, лягала спати і чекала, чекала, інколи навіть не думаючи про це... Я навіть уві сні чекала! Звичайно я могла сама подзвонити тій людині, але я хотіла щоб вона (а скоріше він) мені подзвонила. Це б підтвердило її небайдужість до мене. І ось я вийшла на вулицю і пішла під дощем... просто йшла, не задумуючись над тим, куди саме я хочу потрапити. Головне було перестати чекати і відчути дощ на тілі. І лише відчувши дощ на оголених плечах і обличчі я наважилась сама подзвонити Х. Саме тоді, коли я почула голос тієї людини, я перестала чекати і все їй (йому) пробачила. Мені було достатньо одного слова, щоб забути жахливість часу в очікуванні. А ще той дощ... він допоміг мені пробачити, він завжди заспокоює мене.
Але ж літо нікуди не ділось і треба щось робити, якось рухатись, щоб не збожеволіти у цьому місті, у цьому просторі, у цьому житті. Однією з проблем є те, що літо рухається. Його дні ідуть, години – біжать, а хвилини взагалі летять, наздоганяючи літаки і навіть світло. Іншою проблемою є бажання кудись поїхати, зустріти нових, зовсім незнайомих людей, використати це літо для себе. Лише для себе. Я відчуваю, що мені просто необхідно поїхати з цього міста, а краще з цієї країни. Це ж останнє моє літо! Останнє, яке я можу використати для себе.
Мені казали, що я егоїстка і я не сперечаюсь із цим. Адже цим літом я не хочу ні з ким ділитись. Ні з батьками, ні з бабусею, ні з друзями... хіба що з Х людиною.
Так, треба щось робити, якось рухатись, аби не зникнути з очей цього світу.
2.
Місто
Моє місто – це не те місто в якому я народилась чи прагну жити. Це місто, у якому я живу зараз. Я не можу сказати, що люблю це місто, але і без нього буде якось не так (у кожної людини є своє місто). Воно зберігає мої страхи, таємниці, почуття до різних людей. І якщо я зраджу це місто (тобто переїду жити до іншого міста), то воно відкриє всім мої страхи, таємниці і почуття. Але поки що я цього не хочу. Можливо, настане день, коли мені зовсім усе набридне і я переїду до іншого міста, але тоді мені вже буде байдуже на усі мої страхи, таємниці і почуття. Вони будуть десь у минулому. А зараз я хочу щоб усе збереглось у цьому місті.
Ще у моєму місті стоїть будинок, а в ньому квартира, в якій я живу. Але половина життя минає не в квартирі, а саме у місті. І якби не було міста, мій будинок був би безглуздим каменем у просторі, а так це частина мого міста.
Звичайно є речі, які я ненавиджу в цьому місті – це машини, їхній дим, пилюка, високоповерхові будинки, натовпи і шум. Але ж є і те, що я люблю (те, що допомагає мені вижити) – парки у яких багато дерев і квітів, тому і свіже повітря, люди, яких я люблю і які люблять мене, небо, що дає мені надії на те, що колись я зможу літати, і звичайно дощі (без дощів не можна ні дихати, ні жити, ні літати). І саме у цьому місті живе людина Х. І моє місто для неї є її містом. І ще для мільйонів людей це місто є їхнім.
Але літо у цьому місті просто жахливе. Не можна літом залишатись у своєму місті. Треба їхати, зраджувати своє місто хоча б на декілька тижнів. Але потім повернутись, вибачитись перед містом і довірити йому ще безліч своїх таємниць, страхів і почуттів.
ID:
59078
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2008 23:55:50
© дата внесення змiн: 14.02.2008 23:55:50
автор: Лёсик
Вкажіть причину вашої скарги
|
