Підсвідомо датуєш кожен вірш,
щоб часом не загубити.
І про те пишеш, про що мовчиш
і забуваєш мліти.
А ми не діти, в безодню думок кричиш,
дуже не діти...
Пішов сімнадцятий і ніби став,
зупинився, як втомлений батіскаф.
Благає цукру в стіках,
щоб солодить
печаль і смуток в твоїх повіках.
І наче легше стає мені жить
і ніби вже "відпустило":
спогад, що пожовклим листком шелестить
і те, що втомою із сонцем світило.
Вибач мене, моя мертва тепер душа,
я топлю себе келихами вина,
я молюсь за майбутні п'янкі літа,
де згубимось ми з тобою...
І не важливо, в думках ти,
Чи моїх снах,
зігрітих колись грозою.
Чи поряд. ось тут. зі мною.
Головне, щоб родинка на плечах
горіла твоєю любов'ю.
