Я Вашу правду чула вже не раз,
її слова - солодкі та лукаві,
вона красива без усіх прикрас,
її долоні і вуста ласкаві.
Її усмішка - Боже мій, пробач -
за неї можна півжиття віддати!
Вона, неначече, той невинний плач
малого й щирого (поки) дитяти.
Я Вашу правду чула і клялась
що я за нею піду на край світа.
Чого ж земля тоді не розійшлась,
можливо, я б змогла в ту мить злетіти?
Летіти краще, як під землю йти
й до Вас тягнути свої кволі руки.
Злетіла б високо, над ті світи,
що сотворили Ваші лженауки.
Ця Ваша правда, де ж вона тепер?
В якому закутку якого неба?
На дні чиїх сердець, яких озер?
Ця ваша правда - не моя потреба.
