По ньому топтались як по асфальту важкому,
тикали пальцем у цього німого.
Сміялися з одягу, штовхали в живіт,
посвятили німого у вільний політ.
Він не скаже ні слова, він промовчить,
хоч у душа, як у клітці, нестерпно кричить.
Сльозами умився наче зранку водою
і на дах поліз своєю ходою.
Під нічним, чистим небом тіло лежить,
життя то завмерло, то знову кипить.
Вітер осінній за руки хапає –
кидається, б’ється, і знову тікає.
Овіяним сном та нічним, чорний даром
до небес полетів хоробрим Ікаром.
Вдивлявся в безодню, до бездушних зірок –
хоче до них, та немає квиток.
Прокинутись десь на екваторі Марсу,
вдихнути розріджений кисень із кварцу.
Поглянути вгору, поглянути вниз,
відчути тутешній, засолений бриз.
Ось Андромеда у сні спочиває,
прокинеться, згасне, і знов оживає
в голові юнака, підігрітого чудом,
котре захистило від тутешнього бруду.
Так хоче втекти через терни до зірок,
прорватись крізь атмосфери кісток.
Віддатись просторам безкінечної тиші,
бо в тишині люди добріші.
Він розуміє, що не промовить ніколи
слів доброти, злості, ніжності, любові.
Слова котрі просять себе прокричати.
Неможна…
зірки навчили мовчати.