Над лісами, над полем, над річкою,
Залишивши позаду дахи.
Клокітливою рівною стрічкою.
Відлітають у вирій птахи.
Коли вкриється білою ковдрою
І почне засипати земля,
Пролуна над кленовою кроною
Замерзаючий крик журавля.
-Ти підводься-лети, не спиняючись.
Бо не можна самому в житті.
Бо замерзший,голодний,страждаючий
Від людей не діждеш почуттів.
Не складай свої крила-зарано ще.
Не гаси в своїм серці вогонь.
Я до тебе прильну весняним дощем;
Теплим дотиком мокрих долонь.
Не почув... Залишивсь на сирій землі.
Крила склав і заснув назавжди.
Проклинаючи долю,один, у нужді,
Ти лишив за собою сліди.
Я стежками твоїми легенько іду.
Уповільнюю іноді крок.
Ти ж бо щастя наврочив мені-не біду,
Не падіння, а зліт до зірок.
Але щастя воно, коли в зграї летиш,
А у мене і зграї нема.
Не турбуйся, не плач, не хвилюйся-облиш.
Хоч без зграї, та все ж не сама.
Знов настала весна, знов летять журавлі.
Та тебе серед них вже нема.
І здається, що зовсім одна на землі.
Одинока... Але не сама...
Я навіть не розглядала раніше як пісню 
Неймовірно, люба - я завжди казав, що ти вмієш, а ти - нє, нє.)))) От тобі і нє. 
)))
