Лина Костенко «Берестечко»
Часть 17
И ЧТО СО МНОЮ? ВИДНО НОГИ ОНЕМЕЛИ,
И ходуном вокруг беснуется земля.
И рыцарь, улыбаясь, зубы скалит.
Жену свою и ты любил, как я?
Ты также шёл на турка или прусса,
Свой дом закрыл, чтобы покой сберечь.
А жёнушка гуляет с сажетрусом,
Ведь тот приходит к ней на встречи через печь!
ВНОВЬ ХМУРО УТРО РАЗБРОСАЛО ТУЧИ.
Поплыли рыбки, закружившись в танце…
От смеха сажетруса сильно пучит.
Вон лестница колышится в экстазе.
Чего ж ты ржешь? Быть может от того,
Что пью и раздаю чертам я дули,
ЗЕЛЁНЫЙ КОНЬ МНЕ СТАЛ ВАЖНЕЙ ВСЕГО!
Но, почему же тихо так в Стамбуле?
УЖЕ ПОЛ БОЧКИ ВЫПИТО ВИНА,
Всё ведьма молча на меня глядела.
Летучей мышью бросила она:
«Доколе будешь так сидеть без дела?»
Я ей ответил что-то про чертей,
Не помню сам: заснул или упился?
НАД БАШНЕЮ ЛЕТЕЛ ЗЕЛЁНЫЙ ЗМЕЙ…
Хвостом за башню змей тот зацепился!
ВДРУГ ВМИГ ОЧНУЛСЯ. ХВАТИТ БОЛЬШЕ ПИТЬ!
На бочку больше я, поверь, не гляну.
Вот, если рыцарь вновь начнёт просить?..
Сопротивляться я ему не стану.
Шрамко не пьёт. С джурою пить негоже.
И оружейник с ведьмою не пьют.
Запели двое: «Кто же нам поможет?
Мы проиграли … как нам будет тут?»
НЕ ЛУЧШЕ НАШЕГО ЖИВУТ ДРУГИЕ СТРАНЫ.
Я к принцу ездил. Тернии и там.
Германия лежит вперёд ногами.
Тридцатилетнею войною сожжена.
Все против всех. И чёрный ветер смерти
Лютует, рвёт, беснуется, как чёрт.
Лежат руины, плачут горько дети,
Похоже на следы от ханских орд.
Но то не орды и не северное царство,
Не стаи диких кочевых племен.
Так развлекается на западе рыцАрство,
Воюет злобою латинский ойкумен.
И БУДУЩИЕ ВСХОДЫ БУДУТ ЧЁРНЫ,
И повлиял ли я на этот урожай?
Державы все дерутся меж собою.
Мы ж за свободу бились! Так и знай.
ГУЛЯЮТ ВЕТРЫ НА ЛА-МАНШЕ,
Фонтанами бил Монтенбло,
Другой был гетман. О гетманщине
И мыслей мне не намело.
Был в добром возрасте, силён был.
Я из Варшавы ехал, и вот где,
Великой чести был я удостоен
Посланцем быть у принца. У Конде.
А вспоминают ли теперь?
Кто победить тогда помог?
Послал тогда я полк в Донкерк.
Не осрамил меня тот полк!
ПРОШЛИ ГОДА И НЕ ГОРЯТ ЗАРНИЦЫ.
Несётся ветер и кружится смерть.
Тот принц Конде сидит давно в темнице,
Испанским стал давно уже Донкерк.
Царю другому присягнули московиты.
Почил король, а брат забрал жену.
Я в славе жил. А вот и я разбитый.
Лишь существую я, а не живу!
КАК МНЕ ЗДЕСЬ ТЕСНО. Я ПРИВЫК К ПРОСТОРУ.
Привычна теснота камней ужам.
В церквушке мышь, сожрать успев проскуру,
Теперь не мышь, а боевой кажан.
Из камня сделано всё это огражденье.
Приснились пчёлы… это не к добру!
Пусть сбудется и Божье провиденье!
Приснились пчёлы... Видно я умру…
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 17
ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.
От ти ішов на турка чи на пруса.
Замкнув свій замок — не влетить комар.
А пані дому любить сажотруса,
а він до неї лазить у димар.
І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.
І знов пливе полив'яна рибинка.
Щебече птах. Сміється сажотрус,
аж на плечі підстрибує драбинка.
Чого смієшся? Може, через те,
що я тут п'ю в розхристаній кошулі?
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ
Але чому так тихо у Стамбулі?..
Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.
А відьма мовчки у кутку сиділа.
Рухнулася як тінь від кажана:
— І доки ж тут чав'ядіти без діла?
Я їй сказав щось ніби про чортів.
Не знаю сам, заснув я чи упився.
Зелений змій над замком пролетів,
але хвостом за вежу зачепився…
ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.
На бочку, на вино й не гляну, обмину.
Хіба що лицар в камені запросить.
Чогось уже не п'ється одному.
Шрамко не п'є. Із джурою негоже.
Не ласі до питва віщунка і зброяр.
Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"
Програли ми. Ніхто нам не сприяв.
АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.
До принца їздив — скрізь одні терни.
Лежить Німеччина в руїнах
тридцятилітньої війни
Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.
Усі кордони вигнуті як хорт.
Лежать міста, обвуглені, обдерті,
не згірш як в нас після монгольських орд.
І то ж не орди, не північне царство,
не дикі зграї кочових племен.
То все народи західні, лицарство,
то все війна латинських ойкумен.
МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.
Фонтанами бив Фонтенбло.
Ще був я не гетьман. Гетьманші
і в мислях іще не було.
У доброму віці і зрості,
я їхав з Варшави аж де —
Його королівської мосці
посланцем до принца Конде.
Чи хто пригадає теперка,
як я їм тоді підсобив?
Я полк їм послав до Дюнкерка,
і полк той мене не зганьбив!
А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.
І все гай-гай, і де воно тепер?
Той принц Конде сидить уже в темниці.
Іспанці вже відбили той Дюнкерк.
Царя нового мають московити.
Король помер, брат взяв його вдову.
Я в славі був, і я уже розбитий.
Достойно жив, тепер напівживу.
МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.
Тут між каміння добре лиш вужам.
Миша з'їла у церкві проскуру,
і тепер вона вже кажан.
Кам'яна моя огорожа.
Ніч ночую забув котру.
Хай збувається воля Божа.
Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.
ID:
566974
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 15.03.2015 23:00:50
© дата внесення змiн: 15.03.2015 23:00:50
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
