В безкрайнім полі сам блукаю,
червоні маки палахтять,
про тебе я у них питаю,
вони ж схиляються й мовчать.
Дивлюся: пальцем білосніжним
там розгортає травень сам
бруньки шипшини дивно-ніжні,
дивлюсь – тебе немає й там...
А на гіллячці за листвою
лунає пісня солов’я,
стою безмовно, над травою
біжить, біжить сльоза моя.
І знов у полі сам блукаю,
і ледь вловима пісня там,
і знов у квітів я питаю,
і плачу тихо, плачу сам...
Емануил Попдимитров
В полето
В поле безбрежно сам се скитам,
там ален мак до мак цъфтят,
и цвят по цвят за тебе питам,
но лик те свеждат и мълчат.
И гледам: с пръсти белоснежни
разгъва май едвам-едвам
на дива роза пъпки нежни,
но гледам - няма те и там…
На нейни тънък клон в листата
самотен влюбен славей пей,
безмълвно слушам, над тревата
сълза подир сълза се лей.
И пак в полето сам се скитам,
и чувам песента едвам,
и пак цветята нежни питам,
и плача тихо, плача сам…
