|
КВІТКА ПАПОРОТІ
Бувальщина
Коли згадую ніч на Івана Купала, в уяві постають дівчата з довгими, русявими косами, що виблискують, як пшениця, від м якого вечірнього сонця, укривають їхні тендітні плечі, легесенько колишуться од вітру. Волосся прикрашене яскравим віночком із різноманітних квітів, що створюють надзвичайно ніжну кольорову гаму, та пишної зелені, яка додає вінку особливого колориту. Красуні-дівчата зваблюють парубочі погляди вишуканими сукнями-вишиванками, яскравий орнамент яких, витончені штрихи візерунків і тонесенька білосніжна тканина додають їм образу жіночності й таємничості. Хлопці ж – навпаки: статні, мужні, у сорочках із голубувато-синіми манишками, що гармонійно пасують до їхніх гнучких постатей і розкуйовдженого волосся... Підперезані широкими поясами, вони вже виглядають як справжні козаки.
Парубки розпалюють шалене вогнище, що жовтогарячими іскрами, ніби жмутами зірочок, відбиваюся в темному небі й зігрівають усіх навколо, як сонце в розпалі літнього дня. Дівчата ступають босими ногами по ледь-ледь прохолодній травиці до берега річки, обережно несучи, а потім іще обережніше пускаючи на тихоплинну течію свої віночки, що, ніби човники, вирушають за нею, поволі розтаючи в синяві річки, у якій відбивається темно-зелений ліс, густий, із пишними розлогими деревами, між якими, здавалося, немає й щілини.
Що ховається там, усередині? Що чарує і вабить око, й одразу відштовхує, сіє острах від холодних сірих сутінків, що граються з тінями дерев, і від тихого, насторожливого шелесту трави під ногами й гілок, що, ніби руки опудала з чорними, обірваними рукавами, торкаються твого плеча й жахають?.. Ти прагнеш проглянути крізь темінь і відразу згадуєш, що за нею в цю загадкову купальську ніч ховається світло-рожева, з багряними, червоними зблисками квітка папороті, що й досі залишається недосяжною…
Пам ятаю, як, будучи малою, приходила в затишну теплу хату; укриваючись м якою, як пух, ковдрою, пила гаряче молоко з медом і маслом… Вони розчинялися на поверхні духмяного напою і створювали неповторно-привабливі золотаві візерунки. Я вдихала той солодкий, приємний, терпкий аромат і з захопленням, з палаючими вогниками в очах, затамувавши подих, слухала цікаві розповіді мого дідуся. Одна з них – про чоловіка, котрого величали Іваном Христофоровичем, якому якраз і пощастило колись зірвати квітку-скарб.
Глядь – і окутала темна ніч усе навколо… Затихли веселі голоси людей… Догоряють-ворушаться останні іскорки від шаленого вогнища… Лише легенький дим губиться-літає, осідаючи туманцем, малює сіруваті візерунки і остаточно розчиняється у темній, заворожливій синяві безкрайнього неба.
Близько опівночі.
Іван спішить вулицею в напрямку лісу, який манив його до себе своєю давно вимріяною загадковістю.
Осяяні місяцем ялини ніби танули у срібно-голубому маєві, яке розвівали понад лісом палахтючі зорі.
Таємничість опівнічного лісу несподівано навіяла грозу. Дощ зустрів непрохідною стіною.
Іван змокрів до нитки за мить. Вітер пронизав до нутрощів – такий холодний, аж льодяний, як у січневу хуртовину. Іван побіг крізь лісові хащі, відчуваючи, як земля задрижала під ногами. У вухах перемішалося відлуння злого грому, тріскотіння дерев, що падали навсібіч од нещадних ударів грози. Ще мить – і сліпуча блискавка освітила попереду все, як удень, і з шаленою швидкістю розколола землю навпіл.
Спотикаючись і ніби запаморочений, Іван повернув убік, якнайдалі від тієї нечистої сили! І ось – нарешті! – той заповітний кущ папороті, до якого бігав не один раз і на який давно покладав особливі сподівання… З густими, пишними, розлогими листками, що увібрали в себе всю темінь зеленої ночі… Такими величезними, як пальмові… Здавалося, що між ними можна сховатися – і від проливного дощу, і від будь-якої іншої небезпеки.
Іван дістав із чохла ножа, яким, за давнім повір ям, дванадцять років поспіль нарізав свячену паску. Розгорнув скатертину, зняту вдома зі стола у світлиці. Витяг із-за пазухи свічку, яку незмінно запалював кожної Страсної п ятниці. Поспіхом, але обережно, накреслив коло, та так, щоб обидва його кінці зійшлися один в один – без просвітку.
Звичним порухом прослав скатертину, запалив свічку.
Північ.
Іван звів очі – і ніби в пекло потрапив. Із темних, як чорні корчі, хащів лісу, ледь освітлених Господньою свічею, важкими кроками, хижо-загрозливо посунули різні потвори, грузнучи в землю, що от-от провалиться під ними. Пожадливо заклацавши щелепами, вони звужували кільце довкола здобичі. Бурі ведмеді здіймалися на величезні лапи і, мов гори, ревіли перед Іваном, а опускаючись, жадібно чіплялися за землю й виривали з корінням усе підряд. Чорні ворони розмахували крильми і з грізним карканням осідали на потрощені дерева.
Стільки нечисті довкола – не продихнути! Іван губиться серед неї, ховається, намагається відвести погляд від найстрашнішого – від їхніх очей, із яких невідворотно поглинала його смерть.
Але… О, диво!.. Між розкішних папоротевих листків раптом з являється свіжо-зелений росточок… Причому він росте на очах… Сліпуче світиться… Розпускає свої яскраво-рожеві пелюстки-промінчики… А зверху, мов корона небаченої краси, виповнюється яскрава квітка… Її серденько – бурштиново-благородного кольору, пускає навсібіч нестримні блискітки, що охоплюються враз багряним полум ям, мов пульсуючий феєрверк, і розвіваються над небокраєм.
Зачарований Іван ледве приходить до тями, довго вагається, та, все ж, зрізає квітку ножем…
Серце калатає, вириваючись назовні. Руки трясуться, мов не свої.
Іван бере квітку в рот і хутко ковтає... Мить – і всі чудовиська навколо, шалено виючи і ревучи, розчиняються у темряві. Іван розуміє їхню непокірну мову – і не вірить своїм вухам, що квітка папороті вже робить свою справу.
Легенький вітерець заспокійливо заколихав дерева довкіл – і він вражено відчув, що розуміє і їхній шепіт. Запищала пташка над головою – і він теж зрозумів її. Завили вовки бозна-де – й Іванові також стало зрозумілим їхнє хвилювання. Дивина!.. Невже він і далі розумітиме мову всього живого на світі: тварин, птахів, рослин?!. І буде зцілювати людей, лікувати від усіх хвороб, стане духовно збагаченою людиною, адже поєднався з квіткою-скарбом.
І я ніби побачила ту квітку папороті і приємно овіялася її чарівливою силою.
Повіки тихесенько опустилися, закрили очі.
Глибокий і всевладний сон миттю проникає під мою ковдру – і тіло моє вже літає в Космосі… Та я ще краєм вуха чую слова дідуся, його чи то казку, чи легенду – таку чарівну і неповторну, від якої затамовується подих.
ID:
561394
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2015 20:13:08
© дата внесення змiн: 17.08.2015 21:10:50
автор: Валері
Вкажіть причину вашої скарги
|
