Не люблю ні кіно, ні театрів, ні парків,
Не люблю дискотек, кафетеріїв, книг.
Я покинув писати, любити цукерки і марки,
Я покинув любити себе і волосся постриг.
Я покинув любити співати в ранковому душі
І робити з паперу кораблики і літаки.
Перестав турбувати гарячі, весняні калюжі
І кидати нужденним самотні, як я п’ятаки.
Я покинув любити тебе і твоє божевілля,
Не звучать як ноктюрн чи прелюдія твОї вуста.
Наше вогнище певно від штучного згасло вугілля -
Зникла, щезла, пішла, не залишивши навіть листа.
Тільки власний музей я люблю безнадійно, безбожно,
Я єдиний відвідувач, мешканець, гість у цих стінах.
Експонати коштовні наповнюють тишу порожню,
Грає ніч у душі на безструнних моїх віолінах.
Піаніно розладнане, всюди плетені серветки,
Недопитий пуер і льодЯники під подушками.
Чудернацькі рослини, химерні якісь статуетки,
Розфарбована стеля, що сяє щоночі зірками.
І не треба мені ні кіно, ні театрів, ні парків,
Не потрібні калюжі, пісні і не треба сім’я.
Ти не треба мені, я живу у своєму фільварку,
Я живу у музеї, що носить твоє ім’я.
Це ж треба! Я тільки що завершив перегляд фільму "Украдене щастя" за мотивом Франка. Там сюжет дуже перегукується з ситуацією, яка тут описана. Гарні висловлювання, справило сильне враження
Інель відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
сильно. Вмієте ви причарувати змістом
