Вбиті – вже не вороги.
Ворогів живих зламає
грізна хвиля, позмітає
десь на дальні береги.
Он, в розорі на межі
він лежить – в гіркій печалі
і блідий в глибокі далі
неба дивиться чужі.
І на спаленій землі,
що південним сонцем гріта,
непотрібний лист розкритий,
кров’ю скроплений, в ріллі.
Хто такий і де він був?
Хто на нас послав в дорогу,
щоб в цей день не перемогу –
смерть свою він тут здобув?
Матері журна рука,
під смертельним тим покровом
із любові ніжним словом,
приголубить вояка?
Жалості ніхто не знав
в грізний час тяжкої втрати!
Не чуже життя йшов брати
той, хто так своє віддав?
Під чужі став корогви
щоб до нас пощаду мати? –
Тут він взяв свою оплату.
Вбиті – вже не вороги!
Димчо Дебелянов
Един убит
Той не ни е вече враг -
живите от враговете
бурна ги вълна помете
нейде към отсрещний бряг.
Ето, в хлътналия слог
легнал е спокойно бледен
с примирена скръб загледан
в свода ясен и дълбок.
И по сивата земя,
топлена от ласки южни,
трепкат плахи и ненужни
с кръв напръскани писма.
Кой е той и де е бил?
Чий го зов при нас доведе,
в ден на вихрени победи
да умре непобедил?
Клета майчина ръка,
ти ли го в неволя черна
с думи на любов безмерна
утеши и приласка?
Смешна жал, нелепа жал,
в грохотно, жестоко време!
Не живот ли да отнеме
той живота свой е дал?
И нима под вражи стяг
готвил е за нас пощада? -
Не, той взе що му се пада,
мъртвият не ни е враг!
