|
Вовкулака
У шибку стукає луна,
А ти пітнієш на підлозі,
Для тебе тіло, мов труна,
Ти стримати себе не в змозі.
Хрустять кістки, «ламає» пальці,
І ребра груди розривають,
Луна в безжалісній зухвальці,
Інстинкт звіриний викликає.
Спина вся хутром вкрилась щільно,
А ікла тво́ї просять кро́ві,
І, почуваючись свавільно
Ти розіб`єш повітря воєм.
Ти, певно, кличеш свою зграю?
Але ж, її немає в тебе,
Ти одинак, так теж буває,
Бо ти не альфа, а омега.
Ти відчуваєш цю свободу,
Яка наповнює легені,
І, не втрачаючи нагоди,
Звільняєш ду́мки навіжені.
Згадаєш образ і обличчя,
Та звір в тобі тамує спогад,
Сентиментальність вже не личить,
Але її ти бачиш погляд.
Туман застелить твої очі,
І в божевільнім непоко́ї,
Ти лиш почуєш крик дівочий,
А зранку – руки всі у кро́ві.
Прокинувшись посеред лісу,
Ти здогадався, що накоїв,
Бо наче зняло ту завісу,
Коли відчув калюжу поряд.
У ній розгледів те обличчя,
Яке кохав ти до нестями,
Та вчора – це була добича,
Яку ти розірвав кігтя́ми.
О.Б.
ID:
559033
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 11.02.2015 23:27:56
© дата внесення змiн: 11.02.2015 23:27:56
автор: Oлександр Бiлий
Вкажіть причину вашої скарги
|
