3.
Завжди важко приходити до тями. Це ніколи не нагадує пробудження після міцного сну, від доторку до щоки губ коханої людини. О ні, це більше схоже на жорстке похмілля. Голова розколюється, перед очима гелікоптери. Все пливе перекочується, як на кораблі під час шторму. Тіло, особлива та частина, що провела свій час на землі не бере участі в загальному кровообігу, і як наслідок німіє та відкликається болем, коли до занімівши кінцівок приходить той самий біль.
Юра не поспішав рухатись. Лише поволі відкрив очі. Він лежав на боці, калачиком. До половини лиця прилип бруд, що періодично потрапляв в очі, змушуючи їх сльозитись.
- Прокинувся? – запитав Олег.
Юра спробував піднятись, але руки та ноги були зв’язані. Зв’язані тим ж дротом, що Юра примотав до огорожі. Тож Юрі залишалось лише спостерігати, як старий нервово ходить туди-сюди. Він мовчав. Хотілось засипати старого запитаннями, прокльонами, погрозами, але він мовчав. Факт того, що він все ще живий приємно радував, але в той ж час викликав суміш тривоги та надії.
Юра засувався на місці. Марно.
- Дарма стараєшся – Старий спокійно спостерігав за цим.
Навіщо? Для чого тобі це? Чому саме я? Ці питання роєм бджіл шуміли в його голові. Але Юра не задавав їх. Щось підказувало йому, що краще мовчати. Що дадуть йому відповіді на ці запитання? Старий міг бути одним з психопатів. Хтозна, може йому не щастило, його «перевели» до них. І тепер він вб’є Лізу Віталія та Ігоря по одному. Може в нього угода з тими психопатами і зараз Юру чекають жорстокі тортури. Від цього далекі залишки їжі піднялись вверх до піднебіння. Він пожалів, що не схилився тоді разом з Лізою до сміттєвого відра. А може він приманка? Тільки от для кого?
- Нічого особистого, сам знаєш. Кожен за себе – Олег сів на землю поруч з ним.
Юра знову промовчав. Все, що він міг би вимовити втратило зміст. Його інстинкт самозбереження радив мовчати.
- Правильно робиш, що мовчиш – старий поплескав його по плечі – примирись з цим, так буде легше. Віруючий? Далі мовчиш? Що ж, твій вибір. Зараз тобі б помолитись, хтозна, що саме тебе чекає ТАМ. Уявляєш? Тебе нема. Просто НЕМА. Всі далі живуть своїм життям. Нічого нема з твоїм відходом. Всім наплювати, ніхто не заплаче за тобою. А всі твої думки, переживання, мрії, надії – вся твоя сутність просто зникне.
Перед очима пронісся образ Саші. Він пішов на це заради її безпеки. І все марно. Він не зможе захистити Лізу. Вона десь там проти шести психопатів (плюс цей сьомий перевертень), котрим її смерть принесе задоволення.
- Я чув, як ти обіцяв тій дівчині, що захистиш її – в очах Олега заграли злі вогники. Він знущався з безпомічного Юри.
Знову мовчанка. Я не доставлю йому такого задоволення – твердо вирішив Юра. На старого він не дивився. Його погляд шукав бодай щось, бодай якусь ниточку для спасіння. Він лежав всього за метр від калюжі, до якої вони так старанно підвели струм. Перевернувся на спину. Спробував вивільнити руки. Шкіру на зап’ястках почало різати.
- А я ж тоді казав – Олег піднявся і крадькома пішов до повороту, щоб глянути, чи бува сюди ніхто не зазирнув.
Мабуть нікого на горизонті не було. Олег полегшено видихнув і повернуся до Юри.
- Я ж тоді казав, що ти помреш першим. Я ще тоді все вирішив. Ти слабак, нікчема. Ти не заслуговуєш на існування. Нехай твоє жалюгідне життя послужить хоча б комусь на користь. Та не намагайся, марно. Дріт не розірвати, сам знаєш…
Юра не слухав. Тонкі музичні пальці обмацали дріт в пошуках гудза. Лице скривилось від болі, коли руки почали вигинатись в неприродному положенні. Але він не полишав спроб. Все ж краще ніж от так лежати і чекати своєї участі.
- А я думав ти вже змирився – саркастично вимовив Олег.
Легко переступив калюжу зігнувся над ним. Юра спокійно глянув йому в очі, але руки продовжували шукати. Ось воно – ледь не скрикнув той. Мозок швидко приймав інформацію, що йшла з кінчиків пальців. Старий змотав йому руки коротким шматком дроту, тоді пропхав обидва кінці попід шкірою і просто намотав один кінець на інший. Руки легенько затріщали, по тілу пробив дрож. Це не був той біль, коли тебе б’ють в лице чи під дих. Це коли по нервах проходить імпульс, що заставляє тебе смикатись. Ти не в силах стерпіти його. Ти піддаєшся йому, робиш все, щоб він покинув твоє тіло. Біль не сильний, просто нестерпний.
- Нагадує конвульсії – старий обсипав його дії своїми яскравим літературними коментарями.
Юра вже не міг тримати кам’яне лице. Біль позбавляв його лице будь-яких залишків людяності, перетворюючи все в одну суцільну тваринну гримасу. Ще трошки – Юра брехав сам собі. Він хотів повірити, що ось-ось все скінчиться. Лишилось потерпіти всього трішки. Пальці скрутило від спазмів, але він і далі продовжував брехати собі. Дивно на які вибрики здатна піти людина з власним мозком. Яку тільки гру можна затіяти, яку брехню знайти, щоб переконати свої інстинкти відступитись.
- Перестань – старий схопив його за краї куртки і підняв вверх. – ти нікчема! Намагаєшся приховати свої страхи за мовчанням. Може я помилявся…
Юра не слухав. Старий сам того не знаючи зробив йому послугу. Дріт піддався. Головне було прикласти зусилля і далі все пішло само собою. Юра відчув, як по руках тече щось тепле. Шкіра на зап’ястках таки не витримала.
- Знаєш… – врешті сказав Юра.
Пошепки, наче боявся, щоб їх ніхто не почув. Старий нахилився до нього, щоб не пропустити бодай жодного слова.
- Я таки маю що сказати – з цими словами він плюнув старому в очі.
Слина була смаковита. В Юриному роті добряче пересохло. Її хватило на обидва ока. Старий заплющив очі, але було пізно. З його уст донеслась лайка, а руки відпустили Юрину куртку. Руки аж звело, коли його тіло вдарилось об землю. Юра міг заприсягтись, що старий скинув його з величезної висоти – так йому перехопило подих.
- Вважай! – крикнув Юра – позаду тебе вода.
Питати чи старий почув це він не став. Його ноги розпрямились і вдарили старого в груди. Олег протирав очі і не побачив цього. Удар не збив його з ніг, але змусив відійти. Нога стала в калюжу. Юра ж в цей момент відкотився подалі. Нічну тишу порушив звук, що його так любить робити гримуча змія. Тут було лише дві змії. Дві гадюки. Одна зараз звивалась, а друга шипіла проводячи по своєму єству електричний струм.
Старого затрясло. Він намагався щось крикнути. Хтозна, може він переглянув свій намір відправити Юру і того мисливця, що прийде по його душу, на той світ. Може якраз саме тепер він хотів поділитись цим відкриттям не лише з своєю душею, а й з Богом. Може він розповів би це всім. Може він знайшов би переконливі слова для Алхіміка. Слова настільки переконливі, що змусили б його припинити свою партію в шахи, де він бездумно жертвував людських пішаків.
Юрі було не до нього. Все, що міг видати Олег – це незв’язне булькання та хрип, що ніяк не схожий на людський голос. Юра не зважав. Видовище, як в того підкосились ноги і його дивний танець продовжився в партері (на землі) було не з приємних. Потрібно було поспішати, в будь-який момент сюди міг хтось прийти.
Ось його пута вже скинуті на землю, а він розтирає перетиснуті кінцівки. Його руки та ноги наче змінили власника, і дуже сильно не хотіли повертатись до старого.
Тук.
Цей звук розрізав ніч, перетворивши її на день. Спочатку Юра подумав, що то його серце. Ні, не схоже. Може це в його голові?
Тук.
Якщо так, то голова його десь далеко. Значить…
Тук.
Це хтось з мисливців. Юра спохватився на ноги. Булькання старого вело мисливців прямо на них.
- Треба вшиватись – вирішив Юра.
Спочатку він йшов повільно, поступово прискорюючись. Та в останній момент він зупинився. Його тримала невидима рука жалості. Хотілось просто залишити старого вмирати ось так, але він не міг. Це занадто жорстоко.
- Йди далі – прошепотів він сам собі – просто йди. Він би тебе залишив помирати.
Електричний струм нестерпно катував його, а мала напруга (раз Олег все ще залишався живий) поволі спалювала нерви та м’язові волокна. До ранку від того залишилась би купка попелу.
- Не по-людськи – Юра все ще не міг зрушити з місця – це неправильно.
Зараз він ненавидів себе за це. Мабуть ніхто ніколи так не зневажав його: ні вітчим, ні Слава, ні Саша, ні Ксенія, ні Череп зі Златом. Ніхто його так не зневажав, як він зараз сам себе.
- Я не ти, старий, чуєш? Не ти!
Глибокий вдих – видих, розвернувся на сто вісімдесят і кинувся рятувати Олега. Але не ловити ж старого за руку. Тоді Юра просто стане ще однією частиною замкненого кола. Оглянувся в пошуках предмета, котрим старий його нокаутував. Біля однієї з стінок лежав дерев’яний брусок. Схопив його, простягнув Олегу.
- Хапайся! – гаркнув він – ну ж бо!
Старий не міг цього зробити. Юра ткнув у нього бруском без особливих надій. Але сталось диво – Олег все ще чіплявся за життя. Стареча рука обхопила брус. Юра щосили потягнув його подалі від калюжі. Старий виявився важчим ніж виглядав.
Мить і Юра знову лежить на холодній землі. Тіло старого ще посіпувало, проте Юра знав – тут струм їх не досягне.
Тук
Занадто близько. Вже зовсім поруч.
- Вставай – Юра сам лежав, але він то міг піднятись швидко – нам потрібно вшиватись!
- Ліза – прохрипів старий.
- Що, Ліза? – насторожився Юра.
Старий промовчав, але до Юри вже дійшло.
- Ти вирішив здати не лише мене – спохмурнів він – вбивці знають де решта?
- Не зовсім – Олег простягнув руки, щоб Юра поміг йому встати.
- Що, в біса, значить «не зовсім»? – Юра застиг.
- Допоможи і я розповім – Олег не на жарт злякався.
- Я вже допоміг – холодно замітив Юра – тебе не смикає…
Тук.
Старий затрясся.
- Допоможи мені, виродку – прошипів він.
- Ти нас всіх здав – Юра наче не чув.
- А, гаразд ! – здався Олег – Лишень двоє з шести знають куди йти, решта бродить насліпо.
- Знають двоє – не знає ніхто – про себе сказав Юра – знають троє – знають всі.
- Допоможи мені і я покажу де вони.
Тук.
Юра розвернувся – джерело звуку було прямо за спиною. Тьмяне світло ліхтарів освітило тендітну фігуру в білому халаті. Юра одразу ж впізнав білявку, яка спостерігала за ними в гаражі. Її вигляд на мить сповільнив його реакцію, але прискорив серцебиття. Вона була прекрасна, але в той же час смертельно небезпечна. Тоді вона єдина не приймала участі в тому божевіллі. Вона зупинилась. Юра став між нею і старим.
- І знову ти заступаєшся за когось – глузливо сказала вона.
- В мене немає на це часу – в відчаї крикнув він.
Юра мав дістатись до Лізи. Він обіцяв їй. Він не завжди стримував слово, але зараз він хотів його стримати. Вона має вижити – ось що Юра знав напевне. Він був їй потрібний, він відчував це, як матір відчуває, коли дитина в небезпеці. Між ними наче був зв’язок – і Юра знав, що потрібний їй саме зараз.
- То як же ми поступимо? – вона зробила крок вперед.
ID:
546884
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.12.2014 19:26:26
© дата внесення змiн: 27.12.2014 19:26:26
автор: Кайтім
Вкажіть причину вашої скарги
|
