На стрімкому березі виросла калина –
Як туди потрапила, люди не збагнуть.
Розцвіла на камені в тім краю – єдина,
Хоч вітри, пустуючи, руки-віти гнуть.
Зустрічала провесінь ніжним шлюбним вельоном,
Проводжала літечко жаром намистин,
Краєм милувалася, білим снігом встеленим…
Тішив її піснею журавлиний клин.
Та, здалось «господарю», - потребує помочі,
А в саду розкішному краще буде їй.
Взяв він ту калиноньку в день осінній сонячний
Й посадив, шануючи, на землі своїй.
Добра справа зроблена, і земля підживлена,
Та чомусь калинонька сохне на очах…
І зів’яло листячко, і стоїть похилена –
Видно, що бракує їй співу в небесах!
Все не призвичаїться до своєї долі –
У саду за мурами щастя не цвіте.
…Не чіпайте дерева, що зросло на волі,
Бо на новім місці корінь не росте.
9.12.14
