...Сьогодні їх було лише двоє, поєднаних пристрастю почуттів…
це були останні миті, коли вони були ще разом…
але їм про те ще зовсім було невідомо…
Адже, на неї вже чекало інше кохання…
її справжнє кохання…
те, яке буває тільки вічним, тільки назавжди, до останнього ковтка повітря…
Її невагома, по-дитячому відверта і незахищена, душа,
тільки-но відроджена із згарища пекельного полум’я,
в якому згоріло все минуле її життя,
була споконвічно приречена на таке кохання…
Гірке, пекуче, хворобливе, нестямне, шалене,
те, що розриває і душу, і серце на шматки,
те, що розбиває дійсність на уламки…
але від якого не помирають, бо воно є вічним…
назавжди… до останнього подиху…
від такого кохання навіть янголи падають до грішної землі…
і стають падшими...
І вирватися з нього ніяк,
і винищити його ніяк,
не варто навіть і намагатися,
не варто навіть і розпеченим залізом,
бо воно до скону…
наповнене барвистим духмяним смаком спокуси,
блаженною насолодою поцілунків,
коли, навіть, дотик двох сердець вже є неважливим,
бо душі сплелись в одне суцільне марення
і здіймаються вище неба під кришталево-срібну мелодію небес…
Таке кохання не відпускає, бо воно і є – саме життя
…справжнє життя… живе життя…
А хіба любов не повинна підіймати до небес людей, замість спричиняти падіння янголів до грішної землі? Ну, втім, кохання - то далеко не завжди любов...