Не проси мене... Я не вернусь!
Не підкину вже хмизу в багаття.
І у блуд не піду, не зіп`юсь,
і не тертиму милом канати.
Я не вигризу пам`яті код
і твої подарунки не знищу.
Просто жити без пільг і без квот,
до безтями кохати цю тишу...
День за днем обрива календар,
під ногами вже листя, під снігом.
Замість сонця жевріє ліхтар,
замість мене - одягнене тіло...
Все прекрасно у мене. Живу.
Руки гріє б/у фортеп`яно.
До весни певно ще протягну.
ну а може уперто не стану.
Ти наскільки прижився в мені!
Я твоїми словами гово́рю,
і воюю давно на війні,
не повіриш, сама із собою...
Не відпустиш мене й не прошу.
Просто поряд тягаю образи.
Навтішалася вже досхочу -
на любовне у мене відраза...
Замість сонця жевріє ліхтар,
замість мене - одягнене тіло... - виразно так... зримо, передає емоційний стан особливо цей фрагмент (як на мою уяву, звісно...)
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Намагалась це передати, цей акцент на те, що в мені болить, що мене тривожить...Дякую Вам!
Люблю твою останню поезію - вона якась особлива, робиться сильний акцент на самопочуття ...
"і воюю давно на війні,
не повіриш, сама із собою..." - оце дійсно корінь всього, але якщо така війна є, то це в будь-якому випадку добре. Адже буде якийсь результат ... хоча може і не бажаний в теперішній момент, та все ж
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Моя остання поезія - це як егоїзм чи що... при тому, що інше не пишеться, а лише свій стан мучить і його хочеться підкреслити, виділити ще більше, підбираючи різні образи... як пошук сенсу...
Замість сонця жевріє ліхтар, 
