Холод, сум та морок охоплює тіло.
У такому стані серед сірих тіней я шукаю друга.
Раптом мої очі знаходять знайомий
впевнений погляд, - твій незмінний роками.
Дивно, я рада зустріти тебе
у такий сумний час для Україїни.
Теплі приємні зустрічі, хай випадкові,
варто цінувати та зберігати на довгі роки.
З'являється усмішка на обличчі у тебе,
а я пам'ятаю твої змученість та втому.
Переймаєшся майбутнім країни,
з твого міста мешканець лишився тут стояти
й розчинився в кольорі вулиці.
Тобі не байдуже, що буде потім з усім
- маєш справи на півдні країни.
Стає гаряче та неспокійно стояти на місці
одному, маємо рухатися довкола.
Масові заворушення, протистояння тривають
свідчення - невипадкові квіти покладені в знак
подяки, що полягли однодумці, борці за свободу.
Чесно, мені це все неприємно спостерігати.
Час ніхто не зупиняв, він втікає від мене.
Я так багато хочу дізнатись про тебе.
Одразу в думках з'являються картинки
чому я маю тікати, забрати свою увагу,
це ментальна частинга переймається
попереджаючи, що не варто ділитись своїми хвилинами,
що твої показання не змінять рішення давнішнього.
Твоє сіре емоційне забарвлення
відбивається на стінах будинків міста.
Можливо саме такою є доля?
"Що ти тут робиш?" - не варто питати.
Й так зрозуміло, а от для чого тут я?
"Напрочуд гарно виглядаєш", - скажуть очі за тебе.
Пригадую, метою було додати кольорів
яскравих, різнобарвних, все минуло.
Та чи друг ти мені, незрозуміло.
