Павло Тычина «Живу, живу - рыдаю ...»
Живу, живу - рыдаю,
Живу, живу - смеюсь.
Чего живу - не знаю
И думать я боюсь.
Какой же мир прекрасный,
И как печален мир,
В нем я то сокол ясный,
Так просто – всем кумир.
Я будто в наваждении:
На свете все люблю,
Шум рек порой весенней:
В лесах живу и сплю.
Как облачко на небе:
Брожу весь божий день,
Не потеряться б мне бы,
Мне петь, поверь, не лень.
В поля, в леса от скуки
Иду я слезы лить:
Лазурь деревьев – руки,
Мне их не полюбить.
Слезами разольюсь я,
Упав на край межи.
Вмиг встану, осмотрю всё:
Судьбинушка, скажи,
Ответь, чего ж я плачу,
Веду, как мальчик я.
С моею то удачей,
Вы знаете меня ...
Вновь подымусь, спросите
Зачем я весь в слезах.
Как жить мне, помогите!
Ведь сам не знаю как.
Смотрю, как ночь приходит,
Как рожь вновь шелестит ...
И песню вновь заводит,
А сердце так болит ...
Болит оно и ноет,
Не знает от чего.
И ряд ли пожалеют,
А так все ... ничего.
Тичина Павло : «Живу, живу - ридаю...»
"Живу, живу - ридаю..."
Живу, живу - ридаю,
Живу, живу - сміюсь.
Чого живу - не знаю
І думати боюсь.
Такий цей світ прекрасний,
Такий цей світ сумний,
Що я то сокіл ясний,
То просто - навісний.
Я часто мов шалію:
На світі все люблю,
Шум річок розумію:
В гаях я днюю й сплю.
Часом я мов хмарина:
Блукаю цілий день,
Як згублена дитина,
Як туга без пісень.
Йду в поле, в гай скучати
Та сльози, сльози лить:
Блакить й зелені шати
Мене не веселить.
Слізьми я розіллюся,
Впаду на край межі.
Устану... подивлюся:
Ах, доленько, скажи,
Скажи, чого я плачу,
Мов хлопчик, що забивсь.
Чи маю таку вдачу,
Таким вже я родивсь...
Устану, попитаю
Та й знов слізьми заллюсь.
Чого так жить - не знаю
І думати боюсь.
Дивлюсь, як ніч надходить,
Як жито шелестить...
Хтось пісню десь заводить,
А серце так болить...
Болить воно та ниє,
Само не зна чого.
Чи хто мене жаліє,
Чи так... ні від чого.
15 січня 1912
ID:
525906
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.09.2014 00:12:49
© дата внесення змiн: 26.09.2014 00:12:49
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|