Літувало літо… літо літувало…
Розгортало гілля, смикало ростки,
Дарувало вишні, в квіти зазирало,
Плело огудинням на плотах містки.
Бавилося сонцем, пломінь розсипало,
Зеленіло в травах, вмивалось дощем,
Духмяніло садом, зорями шептало,
Височіло небом…а душею щем…
Хіба ж знає літо, що печаль на часі
Яструбом ворожим б'ється звідусіль…
Життя зупиняють кулі на Донбасі
Й невпинно чорніє туманами біль.
І таким пекучим, невимовним жалем
Лягає на плечі щоденна журба!
І гірчить у літі зотлілим мигдалем,
І стискає душу смуток і ганьба.
Літо пестить луки, згорнуті в покоси,
Перешепотіли у вітрах поля.
Літо літувало…висихали роси…
А від сліз тяжіла вкраїнська земля.
Прийменник «в» перед двома глухими не ставиться.(але й «у» аляповате)
Я не чіпляюся... Коли таке стається, слід застосовувати інверсію. Це коли смсислотворні слова у реченні міняються місцями. Такі прийоми у поезії надають значення, а смисловий відтінок нівелюється. Тож переробіть цей(хороший) вірш.
«Літувало літо... літо лютувало...»
Поважаю!
«Дарувало вишні, цвітом зазирало...»
Здрастуйте, Тетяно.
Дуже сподобалася наповненість вашої щирої поезії душевним словом і болем. Вони над простотою рими піднялися. Вітаю. Згодом навчитеся в римі прикметники з іменниками зєднувати - буде ще краще. Пробачайте, якщо не згодні. Я і сам на шляху самовдосконалення.
Творчих успіхів!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00