Якось Степан їхав у потязі. Він був задоволений і натхненний тим, що їде у відпустку. Дивиться він у вікно і радіє: небо блакитне, все зеленіє, а сонечко так і посміхається, готове всіх обігрівати своїм теплом. Але раптово чоловікові стає погано. Степан починає нишпорити у кишенях, у сумці, щоб знайти свої пігулки, які йому виписав лікар у міській лікарні. Лишенько! Їх немає! В Степана починається паніка. Він втрачає контроль над собою, йому здається, що в нього темніє в очах і що ось- ось він побачить світло в кінці тунелю! Ноги почали треміти, слабкість і холод долають його...
-Що ж робити?- питає Степан сам у себе.
- Нічого! - відповідає йому внутрішній голос. - Шансів в тебе немає. Так що, між друже, ти помреш і твоя довгоочікувана відпустка змінить маршрут!".
-Але ж мені всього 28, в мене немає ні дружини, ні дітей! - намагався сперечатися чоловік.
- Нічого не вдієш!
Степан без жодної надії заплющив очі, він змирився з долею та спокійно чекав смерті з косою.
- Вам погано? Що ви боркочете? - почувся ласкавий жіночий голос.
Невже це вона? Так швидко? Степан розплющив очі і побачив молоду вродливу жінку з косою... але не з тією, яку він очікував.
- Вам допомогти?
" А вона не така страшна, ця смерть! - спочатку подумав Степан, коли ще не міг оговтатись він паніки. - Стоп! Це ж просто жінка, це не смерть!".
- Нічим ви не допоможете мені! Я помираю!" - тихо і безжиттєво відповів чоловік. - Я забув пігулки, які мені виписав лікар, а ви їх ніде не знайдете, адже вони майже ніде не продаються!
- Як вони називаються? - не відчеплювалась незнайомка.
- Навіщо це вам? Ви мене не врятуєте! - сумно відповів Степан, але в душі знов загорівся вогник надії. Він сказав, як називаються його пілюлі.
Жінка вийшла з купе і через декілька хвилин знову зайшла. В одній руці вона тримала склянку з водою, в іншій - пігулку.
- Ось! Це те, що вам потрібно.Вам пощастило, що в потязі їдуть люди, в яких така ж проблема, що й у вас.
Степан спочатку не повірив, навіть ущипнув себе, аби переконатися, що це не сон. Потім він швидко підхопився і помістив в себе все, що принесли. Через секунду і сліду він хвороби не залишилось. Його знову відвідали кольорові думки про його чудову відпуску.
Випадкова знайома дивилася на нього і посміхалась. Які ж дивні люди, яка дивна сила віри, адже чоловік не знав, що то зовсім не та пігулка, а простий аспірин! Отаке людське самові́яння!
