тріпоче в сліпі шибки ослабленими крильми заспаний день,
віддзеркалюють брудні люстерка бездонних калюж
і без того кволе сонячне проміння,
збирають перлини сонячних зайчиків малесенькі човники жмень,
оченята вдивляються в темні кучЕрі хмарин з невимовною надією.
аж хочеться відкусити окраєць від отого недосяжного жар-сонця-
може тоді зігріється стомлена-перетомлена снігом-дощами душа,
може тоді скінчиться такий нескінченний, безмежно довгий,
зимовий сон цей
і знов запалають у небі і душах прозорі і чисті вогні
високих стожар.
може тоді перестане так боляче в серці стискатись
засмагла у серпні осінь
і погляди перестануть сипати жовто-червоні іскри обвітрених
квіткових пелюсток
і спраглі вуста щедро змочать коханням ранкові холодні роси
і в волоссі заграє барвами перплетений в долю вінок...
