Спокій
Всевишній пам’яті моєї любої бабусі присвячується
Introitus
Дороги.
Дороги.
Дороги. Мої дороги далекі… і якісь вічні. Може, я теж, як отой камінчик Матто, теж для чогось потрібна. Можливо, ця дорога знає.
Шляхи сплітаються у дивну мапу на моїй долі. Куди цього разу ведуть? Я ніби знаю, але якесь передчуття все тривожить. А мені б спокою. Втекти б від біганини.
Щоразу все більше й більше люблю сідати в авто і мчатися наввипередки з кілометрами, забуваючи про закони тертя. Ставати вітром і летіти над світом. Іноді хочеться, щоб дорога закінчувалася в іншому сторіччі.
Згадала фільм Махмальбафів про бахаїзм. Все не дає спокою думка Майсама про те, що релігії дисфункціонують: спричиняють сварки, суперечки і війни. Створені з метою об’єднання світу, вони діють зворотно – знищують першооснови. І навіщо людям розділятися, віддалятися?
Я вже близька. Ще декілька хвилин і приїду. Люблю зненацька приїжджати до бабусі. Вона завжди неймовірно рада. Між внуками і бабусями з дідусями існує особливий зв'язок, оповитий спокоєм, досвідом, котрому бракує присмаку молодості, юності, спраглої за казковим минулим і не життєздатними порадами.
У нас з бабусею зв'язок особливо міцний, бо вона практично мене виховала. Батько жив у іншому місті зі своєю коханкою, а мама постійно займалася бізнесом, тому більшість часу проводила у відрядженнях. Вільний – з численними коханцями. Я виплекана бабусею, випещена її легкістю і теплом. Ми завжди були особливо близькими. Тепер, коли я живу сама, майже нічого не змінилося.
Kyrie
Двір обсаджений веселковими, напоєними літом квітами. Бабуся ніби відчувала мій приїзд і завжди заздалегідь виходила до жовтої хвіртки.
Ти на поховання?
Облила крижаною водою. Хто помер? Я знала, точніше передчувала. Вчора у місті мене силоміць тягнуло до бабусі. Якийсь холод у серці скиглив.
Євген.
.
..
…
Занадто довго мовчу. Але… декілька хвилин я в невагомості, ще не усвідомлюю трагедії. Господи, не помилуєш?
Dies irae
Коли я прийшла до тями, була вже у полі. Не пам’ятаю, як сюди йшла, що відповіла бабусі. Падаю на траву. Небо. Чого ти таке несправедливе? Це твій день гніву проти мене?
Я уявиляю, що сталося, якби я втратила когось, без кого не можу. Не вмію. Небо. Сподіваюся ти зі мною так не вчиниш. Але щось свердлить усередині. Все-таки не чужий.
Дивлюся на втоплене у синяві небо. Не знаю скільки століть. Раптом прокидаюся: вся в сльозах. Тремчу.
Чи буде доречно з’явитися на погребінні? Ми хороші знайомі. Як відреагує його наречена? Життя зруйновано. Як їй далі?
Невже це і є той справедливий Суддя?
Як ти, доню? (бабуся мене завжди так називала)
…
Її обійми завжди володіли якимись таємничими давніми чарами. Мені не треба їй було нічого розповідати, вона вміла все розуміти і забирати неспокій. Сусіди шепталися про ворожбитство у нашому роді. Може, щось є у цьому.
Мені стало легше. Уже не так боліло.
Ми випили смачного чаю (бабуся вміла змішати різних трав і корінців. Виходило неймовірно смачно).
Що тут у вас твориться?
Як твій Роман?
Напевно, прекрасно: без мене. Так усім краще.
Tuba Mirum
Із дзеркала на мене дивилися заплакана і втомлена істота. Добре, що чорна сукня була з собою. Час іти. А мені все не хочеться.
Ти коли приїдеш? Хто мені буде допомагати вибрати сукню? Ти ж не хочеш, щоби я йшла під вінець у будь-чому?
…
?
Євген помер.
?
Пам’ятаєш…
Твій перший?
Так.
Не зовсім усвідомлюю, що сказала мені Ганнуся, але вона завжди вміла знайти потрібні слова, чудесні звуки. Хто ж іще так вміло вставляє на місце потрощені кістки і виліковує загноєні рани?
Але ж ми з ним були просто знайомими. Зрідка бачились, телефонували, щоб знати: що кожен із нас здоровий. Коли у нього з’явилася Марічка ми перестали спілкуватися, та й потім у мене…
Лише знайомі… Щось закололо. Може, це він зараз стоїть перед Троном? Відповідає перед судом. Пред’являючи свою написану книгу?
Скільки тут людей! Якби стати, щоб ніхто на мене не звернув увагу? Ось тут… священик уже закінчує. Говорить про те, що тепер Євген у кращому місці. Смерть відступить. Ніщо не лишиться безкарним. Нарешті він знайшов спокій. Рай. Я не ніяк втелепаю, як ці слова можуть загоїти рани, що будуть вічно кровоточити. Так тяжко. А він про те, що це щаслива мить. Весна. Боже, допоможи. Не витримаю.
Він лежить спокійно і велично. Вагітна Марічка сидить поруч. Здається, у її становищі не можна тут бути? Мовчазна й нерухома. Усе вже, напевно, виплакала.
Час труну цвяхами забивати. Усі можуть попрощатися. Чекаю. Думала, в кінці, коли всі розійдуться. Неймовірно тяжко. Не виплакати. Не виговорити.
Коли насмілююся підійти, Марічка ще сидить поруч. Я швидко нахиляюся, вона мені шепче: «залишися, треба дещо тобі передати». – ?
Я не могла нічого прочитати у її очах, бо там уже нічого не було. Дитину шкода.
Синя труна на автомобілі. Процесія тихенько попленталася за ним. Ми залишаємося на подвір’ї удвох із Марічкою. Не пустили її на цвинтар.
Rex tremendae
Мої співчуття… - вийшли якось непевно. Я опустила очі. Тяжко було дивитися у порожнечу.
Я… - ми довго і страхітливо мовчали. Я не наважувалася спитати.
Бережи дитину. Євген завжди буде з тобою через неї. – Марічка опустила очі. Погладила живіт.
Я хотіла тобі сказати. Про Євгена. Про вас.
Про нас? – здивувалася я.
Я думаю, що ти повинна про це знати. У тебе теж має бути пам'ять. У мене буде дитина, а у тебе – його любов.
… - я мовчала. Нічого не розумію.
Ти здивована? Я думала, ти знаєш. Здогадуєшся. Кожен шукає свого маленького куточка у сім світі. Він теж шукав. Знайшов. Але мусів відмовитися. Видно, такий страшний ваш талан. Недоля випала вам. Коли зрозумів, що не судилося йому звідати власного щастя, вирішив хоч комусь його подарувати. Він знав, яким мені дорогим і рідним був. Ще зі школи.
Марічка на хвилину замовчала. Їй тяжко говорити.
Я все вірила, що він оживе, засяє. Думала, зможу подарувати йому той куточок. Викохаю його. Я вже була й повірила. Він став частіше посміхатися. аАле очі... очі його видавали. Завжди осінні, навіть, коли посміхалися. Я мовчки йшла з ним його дорогою. Він думав, я не знаю. Думав, я щаслива. Та я й справді була щасливою. Моя печаллю щаслива Марічка. Так він казав. Коли я завагітніла, він розквітнув. Такий безхмарний. Та все та журба в очах.
А потім оце…
Я хотіла, щоб ти знала. Ти його куточок. Він ніколи не говорив, та я завжди знала. Він дивився на тебе, як я на нього.
Тяжко стояти. Усе вітіювато розпливається.
Знай, що він теж завжди буде з тобою. – Вона доторкнулася до моїх грудей, показуючи на серце.
Ми слухали тишу. Мені здається, що Євген стоїть біля нас. Я побачила на його обличчі сумну і зболену посмішку.
Допоможеш мені дійти до хати?
Звичайно.
Я провела Марічку до ліжка.
Тільки не плач. Не виплачеш кохання. Живи і лише іноді про нього згадуй. Забуття – ось істинна смерть. Він не помер, він з нами. З тобою і зі мною. Збережи у своєму серці його куточок. Як і я збережу.
Все ще нічого не розумію.
Покличеш мою маму? Вона на кухні. Не буду тебе більше затримувати.
Прямую до виходу. Тримаючись за ручку:
Можна прийти до тебе? – сама не розумію, нащо спитала.
Не тривож душу. Хіба, якщо захочеш спитати.
Невже це і є порятунок, джерело милості?
Recordare
«Таємниче життя бджіл». Американці інакше тужать. Не кричать, надриваючись: на кого ти мене покинув. Не істерять, кидаючись на труну. Плачі – наш жанр. Нещасно-показова Ярославна. Ми не консервуємо свої втрати, ми будемо про них голосити, щоб кожен почув. Щоб почув Він, згадав і не полишив наодинці з муками – з собою.
Заплачу наче чайка овдовіла. Небо болем розітну. У вітра ліків попрошу. Чи є ще зцілення для серця, в якого вкрали кров. Верни мені його. Ти, річенько, течи полегшенням до мене. Щоб я без нього не вмирала, себе не розпинала. Щоб в сльозах землю не втопила. Ти, сонце, висуши мій біль, не спопеляй мене. Якщо його спалив – мене спали.
Даруй мені відплату. Нехай твій подвиг не пропаде, а гріхи буде викуплено навіки.
Чого ти плачеш?
Плакала, коли уперше поцілувала його. Не могла повірити, що так буває.
Реальність боляче вривається у мрію.
Я чекала тебе усі свої попередні і наступні життя.
Ця синюща хмара схожа на нього. Вона виливається слізьми, стікає рікою спогадів, перемішаних з болем втрати і неможливості повторень.
Винно зітхаю. Змилуйся, Боже. Даруй милостиню, тому хто просить.
Чорний. Чорний. Чорний. Як ще можна себе намалювати? Виливати, виливати фарбу. Хай тло потоне у ній. Хай буде чорніше, ніж у Малевича. Хай буде трикутник моєї втрати, обрамлений пекельним вогнем відчаю.
Як зараз потрібне полотно або хоча б папір, вималювати себе, несебе. Інакше неможливо все це пережити. Як пережити!?
Я схожа на Синь. Може, й від мене утвориться озеро печалі.
Confutatis
Олено, мене завтра не буде. Я затримаюсь. Слідкуйте за новинами. Я закінчу статтю і надішлю. Ще накидаю завдання для вас. Ми поки встигаємо. Якщо будуть проблеми, повідомляйте. Надсилайте мені всі зроблені завдання
Так, так, усе зробимо. Не хвилюйся. У вас усе ок?
Що? А так… поки
2 пропущених. Роман.
Що з ним робити? Чужий. Мені здається, я ніколи його не знала. Знайомий. Але шкода його. Чи змогла б так, як він: любити того, хто дихає не мною? Але ж я ніколи його не обманювала. Сам погодився. Проте осад у серці. Почуття провини ніколи не відпускало.
Буду покарана за те, що кличу благословенних?
Ми давно не бачились. Я вирішив дізнатися, як ти.
Я не знаю, як. Нічого не розумію
… 3 хвилини тиші
Я хотів сказати, що завжди буду… Буду завжди.
Знаю.
У мене все нарешті налагодилося (чи так здалося?). Чи не вперше усе рівно, я перестала хвилюватися через дрібниці. Змирилася зі своїм відчуженням. І почала жити. З роботою усе владналося. Нарешті не думала про гроші. Навчилася жити з Романом. Але… це ж треба. Я передчувала. Не знала нічого, але відчула раптом. Попросила Романа піти на декілька днів. Може, це моя кордонна екзистенціальна ситуація? Я нарешті себе відкрию для себе?
Маячня. Усе. І життя. Від самого народження ми лише втрачаємо. Спочатку свою невинність, потім віру і мрії, потім дорогих людей. Найгірше, коли в зворотному порядку. Лише втрати. Я вчилася науки розставань. Але ніколи не навчуся.
Серце, знищене у попіл, потурбуйся про мій кінець!
Lacrimosa
Треба усе усвідомити. Наважитися на одкровення з собою.
Його хрест, таке відчуття, що не раптовий. Треба помолитися. Бог приносить спокій. Де ще шукати допомоги? Хто зрікається Бога, то кому ж молиться? Хто піднімає, коли ти не здатний більше йти? Люди занадто самовпевнені. І занадто смішні, заплутавшись у днях сліз.
Ти пробач, що я тебе тоді відпустила. Я думала, так буде краще. Ми були занадто щасливі. Щоб у це повірити. Я злякалася свого зречення від світу. Ти пробач, що я тебе стерла. Я думала, що тебе буде мало. Чи, може, боялась втратити себе.
Offertorium
Нам доля вишила таку дорогу на полотні нашого життя. У нього свій візерунок, у мене – інший.
Я на мить зреклася усього, а потім чомусь подумала, що не зможу отак все життя жити любов’ю. Я припинила малювати, навчатися, писати, їсти, я лише дихала. Дихала ним, спогадами. І якось раптом усвідомила, що перетворюся в Ніщо, потопаючи у безодні мороку. Мене не стає. Я трансформується у НебуттЯ. Залишаюся позаду. Кохання душить, зупиняє мій рух. Я досягла апогею своєї душі, а далі що? Якби ж я тоді знала, що «таке буває раз в ніколи». Я завжди встигну намалювати свою душу, але сама не навчу її злітати до вічного світла.
Амбіції? Навряд чи. Я не знала, що таке щастя. Відчувала його присмак, смак – ніколи.
Ще темно надворі. Де телефон? П’ята. Щемить. Помер. На мить світ зірвався, потім вибух перетворився у біль. І пече, вбиває, знищує. Спатиспатиспати. І ніколи не прокидатись.
Піду пройдуся. Бо здурію.
Холодно. Одного вечора, коли наші поцілунки розчинилися десь поміж тісних вулиць, він почав шепотіти:
Зачекай хвилинку. Мені тяжко дихати. - Йому теж було боляче.
Чого я прагну від життя? У свої 25 до цих пір не знаю. Пам’ятаю оте мале п’ятнадцятилітнє дівчисько, самовпевнене й цілеспрямоване, котре так хотіло слави і визнання. Хто його вбив? Що? Може, я несвідома лялька, якою керує невідомий імпресаріо. Останнім часом так здається. Я пливу часом, простором, не намагаючись побороти основну течію. Це ж так прости пливти за, й так жертовно і затратно – проти.
«І я не я, і ти мені». Мені іноді здається, що мій світ підмінили.
Біля цього магазину вперше побачила їх з Марічкою. На мить щось защеміло, а потім стало так радісно і вільно. Я перестала почуватися винною. Тільки все оті осінні очі не давали спокою, але вірила, що щаслива дівчина зможе поділитися з ним своєю радістю.
Sanctus
Я ж продовжила жити. З тих пір все більше й більше малювала, взялася створювати з друзями власну справу, стала на ноги. Через років двісті почала відчувати смак їжі, задоволень, руху.
Роман учив мене жити. З ним так добре. Затишно і спокійно. Немає того божевілля, що забирає землю із під ніг. Але не те… мені іноді добре, а іноді скажено мало цього спокою. Хочеться задихатися і щоб боліло, боліло від кожного поцілунку, щоб забувалось усе. Але чи була б тоді я?..
Я ніколи не знала, чого хочу. Тепер це вже немає значення.
Його зелені очі лікували від вічного спліну і меланхолії. Коли він був поруч, лише тоді я не депресувала.
Воля – ось що найважливіше. Це ні з чим не порівнюване відчуття всесильності, ніби весь світ у твоїх руках, бо не маєш таємниць. Благословен, хто приходить в ім'я Господа.
Це ж треба! Усе життя чекала на того Єдиного, трішки божевільного і відчайдушного, а коли зустріла – злякалася і втекла. Найбільший гріх проти себе. З тих пір жила заради інших. Ніколи не отримувала задоволення, коли щось робила для себе. Мені здається, я народжена для того, щоб тримати світ для когось. Може, це моє честолюбство?
Пора вертатись. Бабуся, напевно, прокинулась, буде хвилюватися.
Щось мені здається, що не перезимую. У серці віє потойбіччям.
Бабусю, у твоєму серці подуває хіба що молодістю. І чути не хочу. Хто ж навчить моїх дітей готувати смачні вареники?
Міцно обійняла, так хочеться плакати. Не можу при бабусі.
ID:
503486
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.06.2014 23:58:20
© дата внесення змiн: 05.06.2014 23:58:20
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
