Що ти мені кажеш, невже тобі не жаль?
Мені почуття свої важко приховати,
Навіщо мені кажеш: що не хочеш знати?
В душі вогонь палає, навколо серця завиває.
Та холод твій злощасний, йому став на заваді...
Мені у спину наче ніж, гірка та правда,
Для тебе любов то ніщо, а для мене ж вона нездоланна...
Душа моя від болю потопа́ла, а вуста про те мовчали.
Хоча могли щомиті закричати й розірвати тишу ту глуху!
Та на жаль, озеро лилось з очей й бачили вони лиш морок,
Відчай немов досяг зірок і загубився корок...
Полилось вино червоне на білосніжний килим, поруч,
Як далі по життю іти, не знаю, моїй печалі немає краю!
І полилася з тим вином моя знедолена любов, до раю...
Та по стривай, що ж таке я ка́жу, навіщо ж любо́ві проливатись,
Краще я поплачу тай забуду все, до завтрашнього ранку.
Радітиму я сонцю на світанку, не для тебе буду посміхатись!
Жити далі буду вже без тебе, просто сидячи на ганку.
Тобі була я не потрібна, ну що ж, нехай!
Я, без тебе жила до цього, проживу і тепер,
Бо якби кохав хоч трошки, не кидав би почуття мої на вітер!
Певна річ, була дурненька, ну а тепер вже не така!
Говорила мені мами, не кохай до смерті, кохай усе життя...!
А я тоді дурненька, мало не до смерті, покохала юнака.
Але слова моєї мами, зберегли моє життя.
Може тепер знайду любов я іншу, невимушену й чисту?!
Може ж я тепер частіше буду згадувати маму і її слова,
Й ніколи не кохать до смерті, а кохать усе життя!
ID:
502273
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.05.2014 23:23:19
© дата внесення змiн: 30.05.2014 23:23:19
автор: Марина Козир
Вкажіть причину вашої скарги
|