Я не умію багатьох речей...
літати в небі,мов крилатий птах,
чи збожеволіть від недоспаних ночей
на стільки сильно,щоб аж знесло дах...
не вмію злитись я на тебе і кричати,
яким не був би той зазнайко-Лев,
та все,що може він-це гордо промовчати,
не знав він отаких ще королев...
не вмію я боротись проти болі,
що інколи так серце роз'їда
аж хочеться сказати ВСЕ!ДОВОЛІ!
Знайду собі я іншу,не біда!!!
напевно,я не зможу дати щастя,
що просять в мене твої очі так.
як шкода,що цього мені не вдасться,
а потім будеш думать ''от мудак''
і що-би ти мені не причинила,
яка б твоя провина не була,-
кохання-то могутні крила,
що знову й знов у небо підніма...
і не важливо вже стає,чи вмію
я бачить зорі у твоїх очах,
яких забуть ніколи не зумію,
якими марю в своїх дивних снах...
ну,от і все,ти знаєш,-я-не диво.
Я ідеал-бажання?Шкода,ні...
Усе,що вмію-це кохати щиро
і не терпіть у відповідь брехні...
а ти говориш,що на все готова,
усе зробила би стосунків ради...
брехня твоя-така чудова.-
в реалі просто,ти-лягаєш спати...
а я тоді беру рюкзак у руки,
навушники лунають на весь звук.
Тікаю десь від сущої розлуки,
щоб заглушити свого серця стук...
і роблю вигляд,що усе нормально,
не хочу мати чорних дум,
це все чудово і-це так похвально,
лишень в очах жаріє сум....
він-моє щастя і моя розрада,
мій підлий ворог і мій кращий друг.
Така близька мені його порада,
найкращий лікар мій від всіх недуг.
і хай нічого я не можу з цим зробити,
бо що робити тут-я навіть і не знаю
лиш божевільний може так любити,
як я самовідвержено кохаю...