Як всі були ми «росіяни»,
із мови судячи, тоді
нас "подружили" наші мами,
ще говіркі і молоді.
Звалась Наташею в той час ти
(тепер солідніше, мабуть).
Як богомольці до причастя,
три роки ми ділили путь,
йдучи до школи і зі школи
і виринаючи з пітьми
на Городецькій, в рейках колій,
в трамваях, заспаних, як ми.
Мов пара човників з паперу,
недбало пущених у плин
на втіху злому фантазеру,
у синіх відтинках хвилин
заціпенілої мовчанки
ми йшли в покірності сумній
в недоспані зимові ранки
під хрускіт снігу і надій.
Ще не свідомі чуда дружби,
крокуючи через роки
за звичкою, немов до служби,
із ранцями, як вояки,
ми мали впевненість в запасі
одна в одній, тому усмак
ми раз побилися у класі,
на втіху іншим, просто так.
Всі наші витівки бешкетні,
й оті—дві пари в ряд—сліди,
і «Шёл по городу волшебник»
в мені осіли назавжди.
А ми з тобою і не знали,
що в безпритульній тій імлі
ми одна одну рятували
в дитинства ранки зимові.
Вікторія Торон
