Ти не сказав би, що життя – окраса,
Та ніс його на власному горбі.
"Тарасику, Тарасику, Тарасе..."
Тужливо мати плакала в тобі.
Ти не вважав, що жити не цікаво,
Кидався в вихор радощів земних.
Тобі зустрілись визнання і слава,
Від холоду ти грівся коло них.
Та був жандарм. А ще була казарма.
Не помогло, що ночами моливсь.
Там залишив своє життя задарма.
Красою і здоров’ям розплативсь.
А як без них? Ні щастячка, ні долі.
Все марив про Дніпрові комиші.
Вже не кріпак, писав і жив на волі,
Проте не відчував її в душі.
Щось тліло в грудях, терпло і боліло.
Ні затишок, ні спокій не знайшов.
У Петербурзі так осточортіло,
Що пішки би до Києва дійшов.
Ти був пророк. Літературну трасу
Проклав в майбутнє в злиднях і журбі.
"Тарасику, Тарасику, Тарасе..."
Тихенько мати плакала в тобі.
