В.С.
В імлі сплюндрованих доріг йшов одинак під небом Бога,
Той путь долав, як тільки міг, хоч він суглинистий і довгий.
У згортку ніс свій дивний світ, не зрозумілий ні для кого,
Сміявся в очі лихоліть і серцем жалував убогих.
Була у нім своя, свята, незреченість себе самого,
Любов була, проста, земна, і правд своїх пересторога.
Хоч відсахались янголи, хоч ніч, як гадина у душу
Вповзала у вряди–годи, він згорток ніс, бо знав що мусить.
Росли барвінки й полини, було всього на дикім полі…
Нанесли в скроні сивини вітри скуйовдженої долі.
Жагу сягнув, і час, і мить, і сіль стражденної неволі,
...Він одинак… і в нім болить… душа роз’ятрена до крові.