Байдуже мені, чи Тихий, чи Мирний,
Та океан.
Ніщо не спотворить шум води.
Лиш місяць сяйволикий,
Мов той таляр із припізнилої епохи
Окреслив місце серед неба,
Неначе дірка.
Усім кричалось «Гірко»,
Щоб притлумити солод,
А я його не можу відчувати,
Бо слово – льодяник холодить душу.
Спізніла ніч, маляр розкинув дерево
В саду,
Яке розчахнуте на чаші – натюрморті,
Якщо не придивлятись на того,
Все ж прямовисного на гілці,
Тож я не анірушу:
Мені повага до завершення
Не дозволяє зрошувати сльозом
Усі кроковані думки.
Та нащо плакати?
Бо,умираючи,міняємся.
А я люблю це Вище Навпаки.
