Буває і у вірші анемія,
неначе тільки вчора із хрущоб.
Та хоч убийте, але я не вмію
писати, як умільці, ні про що.
Але, що є, то є. Така морока.
Ніщо – воно, як завше, у тіні.
Та інколи спливає так високо,
що вище тільки жаби у багні.
Не виведе ніщо на чисту воду
ні каяття, ні дія молитов.
Воно сидить на шиї у народу
подалі в лісі, де, як мовлять, – зроду
воно таке, що наламає дров.
Куди вже далі, ніж оцей розплідник
повій естради і бардель еліт,
де в раутах котуэться негідник,
а для достойних закривають світ.
Взаємини через щілини шторок
у знавіснілій темряві жахіть
і погляди у непроглядний морок
із чудасії глибини століть:
ординці, хрестоносці, єзуїти,
конкістадори, чорні ордени,
із чорноти – донбаські пахани,
масони, окаянні кегебісти,
і без’язикі горе-комуністи,
і язиката нечисть сатани,
осоловілі ненаситні рила,
зміїне бетоноване кубло,
у раді – дресировані горили,
в офшорі – напаковане бабло.
Оце і є ті атрибути влади –
ніщо, яке веде туди-сюди
за шимпанзе ПееРівської зради,
але регіональної громади
розливу оп’янілої орди.
Уся когорта п’ятої колони:
і «беркути», і «гепнутий Оплот»,
і «допнуті», і вироджені клони,
що, як усе – приречене до скону,
в Росії називається «народ».
і можна певно 
