Україні
Моя ти країно вбога,
Моя бідна, сердешна небого!
Немає правди довкола,
Самий бруд та багнюка з під нігтів.
Самий сором, твоїм прапором вкритий,
Попіл історії по вітру розсіяний,
І поля твої пшоном не сіяні.
Чи довго тобі ще вбиватись,
Чи довго тобі побиватись,
Допоки українець той
Буде з тебе знущатись?
Той українець, що скинув материну сорочку гаптовану,
Коріння своє занедбав,
І драти три шкури
З свого рідного брата почав.
Чи то українець, що з євреєм брататись став,
Чи то українець, якщо землі, кров’ю политі,
Росіянам за «спасибі» віддав?
Може, йому й приємно
Підпасинком світові бути,
Бо так про ганьбу і про сором скоєний
Легше забути.
Про рідну землю, поневолену,
Про матір свою, знедолену…
А собі бенкет влаштувати,
Громадянство американське придбати.
Не має спокою тобі, рідна земле, матінко,
Не додивилась ти, за байстрюками безхатніми,
В рваних підштаниках латаних.
Сини твої, доньки, пішли хто куди,
Щастя по світу шукати,
У вчених мужів іноземних
Навколішках поради питати:
«Куди ж бо піти нам, скажіть,
Бо без вашого братнього слова
Не можемо собі ради дати.
Куди ж бо йдемо, не мовчіть,
Хіба вам нема, що сказати?»
А ці народи поганські, братні,
Пошматовані клапті з прадавніх часів,
Відрижка колишніх імперій,
Підстилки впродовж поколінь,
Вихваляючись минулим своїм,
Споживацьким, лихварським, гнилим,
Вимагають до себе поваги,
Верховенства їхньої влади,
Безмірність своїй правоті,
Безкарність за вчинки свої.
Заладились усі, як один,
Треба ж бо суд над нами чинить,
Долями нашими, українськими,
Безсоромно вершить:
«Давайте, йдіть туди,
Й спини свої згинайте,
Бо йдете на поклін.
Землі свої віддавайте,
Або орайте тільки для нас,
Та на діток ярмо одягайте,
Бо треба їх вчить повсякчас,
Щоб в обличчя хазяїна знали,
А за дрібну копійчину,
З плеча кинуту ним,
Собі з вдячністю роти затикали.
Культури нашої, європейської, примітивної,
Їх ви постійно навчайте,
А до панамериканізму, ви,
Найздібніших привчайте.
А мову свою забувайте,
Мову свою солов’їну,
Не заколисуйте нею
Вашу маленьку дитину.
Віддайте свої вишиванки,
Своїх співців-кобзарів,
Своїх дівчат чорнооких,
Своїх козаків-молодців.
Бо в умовах глобалізації,
В умовах демократизації,
В умовах вашої окультуризації,
Немає місця вашій нації,
Від якої залишимо ми
Хіба що прикметник один».
Питають українці знекровлені,
Українці безсилі, знедолені,
Комплексом меншовартості підкорені:
«На що ж нам сподіватись,
Хіба вам можна так над нами знущатись?
А де ж те диво, що ви нам колись обіцяли,
Про життя розкішне, безбідне, щасливе…
Вже й позабували?
Де вами обіцяне диво?»
А їм у відповідь лунає ліниво:
«Та хто ж вам таке сказав?
Нас хтось дуже сильно оббрехав.
Немає вже на світі дива,
Панують тут лише ліниві,
Собаки брехливі,
Такі, як от ми.
Ми всіма тутечки заправляємо,
Свідомі народи зжираємо,
Бо свідомість національна, - то гріх,
Не контролюватимеш,
То й виженуть нас за поріг.
А ми, панки європейські, американські, російські,
Любов до Батьківщини назвемо фашизмом,
А заклики до волі – сепаратизмом.
Дух войовничий, він для нас екстремістський,
Ми з острахом згадуємо досвід нацистський.
Для нас ви – бидлота, а ми вам пани,
Тож слухайте, невдячні, знімайте штани!
Останнє віддайте, бо наша еліта,
Колись королівська, а зараз добита,
Вами єдиними досі не сита!
Ми війнами та кров’ю шлях собі прокладаємо,
Як чесно нам жити – не уявляємо.
На великій світовій шахівниці, ви,
Всього лиш крупиця, коротуни.
Кидаємо усім ми підніжний корм,
Проводимо ми всюди ряд реформ,
Бо треба карту розкроїти, треба всесвіт поділити,
Сферу впливу, якнайбільшу, захопити.
А ті, хто проти, вибачайте,
Ми вас уб’ємо, так і знайте.
Невдячність, - то погана риса,
Не пробачимо пройдисвітам, гульвісам!
Вам без нашої вказівки, все одно,
Що без готівки, довго не проживете,
Один одного вб’єте.
Будемо ми вас лобами зіштовхувати,
Брудом вас поливати, один проти одного налаштовувати.
І піде брат на брата, і вб’є дитя рідну матір.
А нам що з того, треба виживати.
Нема чого повітря нам псувати.
Найсильніший мусить виживати,
Найслабкіший мусить помирати,
Принести себе в жертву,
Вівцею піти на заклання,
Бо для нас світова гегемонія
Є, по правді, найбільшим бажанням.
Той, хто не з нами, - той проти,
Той, хто за нас, - той наш раб,
Для нас всі й справді однакові,
Поки хтось більше не дав.
Політика – це проституція,
Все інше, - то просто дискусія,
Нам так легше сліди замітати,
Та мізки через ЗМІ промивати.
Нема вам на що сподіватись,
Треба вам зразу зламатись!
Соборність та єдність, – то міф,
Одне з ваших вигаданих див!
Для нас от дипломатична мова,
То й мати, і порадниця, і годувальниця.
Локшини на вуха навішає,
А потім усіх перевішає.
А вам, хай вам трясця,
Щоб вам пропасти зі своїм волелюбством,
Неприборканим, дурним вільнодумством!
Та невже вам ще невтямки,
Ви нам, як кістка у горлі,
Босоногі телепні, воли!
Що з вами робити, знаємо ми.
Розділимо, пограбуємо,
Жінок ваших зґвалтуємо.
Хоча в останнім немає потреби,
Вішаються бо й так на нас без потреби.
Культурна деградація,
Генетичний регрес – ось наш славетний
Науковий прогрес!
Мистецтво – це наша парафія,
Прозвемо його порнографією.
Інформаційний простір засмічуємо,
Безвихіддю всіх ми пригнічуємо.
Прекрасне все знищимо,
Сенс життя не полишимо,
Надію віднімемо та заберемо усе,
Що вам хоч якось дороге.
Для вас збудуємо мурашник,
Такий спеціальний загашник.
А благатимете нас про смерть –
Виставимо вас геть,
Подалі від рідних,
Потрощимо ваше коріння».
Та не згодні ми, українці,
На невільницьку долю, в’язницю.
Пута свої ми порвемо, ворогів на шматки розірвемо.
Не буде ворог наш панувати, буде він проклинати
Той день, коли народився, та на ноги кульгаві підвівся!
Не для нас панування в далекій сторонці,
Відведеній нам поневолі,
Для нас панування на широких степах,
Всупереч їхній волі!
Полишимо гімн той скорботи, журби,
Заклопотаної, старої, сивої голови!
Гімн скривджених та побитих,
Гімн знівечених та забитих.
Краще зброю до рук узяти, аніж боягузом навіки сконати!
Шлях собі треба тарувати, і шлях не поразки, не відступу,
А жорстокого, дикого, холоднокровного підступу.
Хай на палях сидять, блюдолизи, та слуги їхні, підлизи,
Що нацією прикривались,
Своїх діянь не цурались.
Годі нарікати на долю,
Усіляким чортам підкорятись.
Будуть від першого ж нашого шороху
Врозтіч, як щури, розбігатись!
Навчимо їх, як треба нас поважати,
Попискувати та плазувати!
Вселенське сміття та непотріб,
Негідний проживати життя,
Зробімо їм послугу, люде,
Нехай не ганьблять нам життя!
І хай не вчать мене, як жити,
Поради ті не чую я,
Я знаю краще, що робити,
Щоб земле квітнула моя!
Я для тебе, Вкраїно,
Ладна зірку з неба дістати,
Воювати одна проти всіх,
Дияволу душу продати.
З грудей виріжу серце
Й подам цим паскудам на стіл.
Нехай бачать, як воно б’ється!
Нехай вдавляться ним!
Аби тільки ти посміхнулась,
Аби зраділа…
Бо що для мене душа, що тіло?
Вони не варті й твоєї сльозини.
Хіба можливе без тебе життя?
Для мене без тебе нема вороття!
Ти єдиний фундамент,
Єдина фортеця,
Неприступний мій мур,
Для тебе серце б’ється!
Надії вогник жевріє,
І поки ти жива,
Вмерти він не посміє,
Відповім за слова!
Хай побачать твої вороги,
Як ти їх будеш топтати,
Хай почують твої вороги,
Як ти кістки їм будеш ламати.
Нехай падуть до ніг твоїх та благатимуть,
Але пощади твоєї до скону не матимуть.
Нехай цілують поділ,
Обливаються кривавими слізьми,
Хай відчують вони
На собі твій гнів грізний!
Хай одягнуть на себе рабськую робу,
Хай не знатимуть спокою аж до самого гробу.
Не жалій їх, Вкраїно, хай стануть рабами!
Хай здохнуть смертю собачою десь під тинами!
Бо всякий, хто тебе міняє за безцінь
Відчує на собі усю кару небесну.
Хто пророкує тобі, Україно, долі невільницької,
Той собі наживає смерті насильницької!
Ти їм не бранка степова,
Ти їм помста шалена та кара страшна!
Тож витри сльози з лиця,
Одягнись у розкішну одежу,
Яка тобі до лиця!
Стань струнко, незламно, неначе той дуб,
Посміхнися ласкаво краєчками губ,
Бо ти - Цариця поміж цариць,
Хай падають перед тобою всі долілиць!
Оббріхують тебе всі народи,
Бо заздрять, не маючи твоєї вроди.
Ти наче троянда у вишневу садку,
Не рости тобі під тином, посеред бур’яну.
Вінком обвінчана,
Із козацькою шаблею при лівому боці,
Крокуватимеш впевнено, а на кожному розі,
У кожному куточку світу,
Лунатиме про тебе слава,
Може й заздрісна, непривітна, неласкава,
Та якою б вона не була,
До тебе все ж буде пошана!
Бо той, хто не шануватиме,
Щастя на світі не знатиме,
Без голови залишиться,
А де ходив по землі,
Там і сліду не лишиться.
ID:
476718
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 02.02.2014 23:20:44
© дата внесення змiн: 24.06.2015 23:19:07
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
