На небі Венера вже світить
І тихне сухий денний вітер,
Та зірка так ясно горить,
А в серці тривога не спить.
На небо сміливіше зорі
Вже вийшли, і зникли надворі
Сліди всіх блідих ліхтарів
І голос нічних цвіркунів
Розлився в просторах безкраїх
І десь аж за небом він щез,
Блукав довго полем і гаєм
До самих безкраїх небес.
Із трепетом дивлюсь, як місяць
Всміхається часом з-за хмар,
Так тихо й спокійно у лісі,
Вбираю я дух його чар.
В гіпнозі знаходжусь неначе,
Неясне й чарівне щось зве,
Щось ллється у душу гаряче
І серце за обрій пливе.
Бо меж досконалість не має,
Відгомін тих дивних пісень,
Ця ніч щось нове відкриває,
І вечір, і ранок, і день.
Не можу до дна я допити
Солодший від меду напій,
Що серденько зміг захистити
І мозок наповнити мій
Тим сяйвом, яке не погасне
І в світі підтримає тім,
Що сонце віднаджує ясне
І в смуток закутує дім.
Люблю вас я, зорі вечірні,
І шепіт у полі трави,
У всіх ситуаціях вірні
Мені залишались лиш ви!
Лиш ви біль в серденьку спинили,
Прогнали пекучі думки,
І в нього живлющої сили
Мені додаєте завжди.
