У долинi мiж горами,
Де бiжить стрiмкий ручай,
Разом з жiнкою й синами
Проживав Iван Нечай.
Цiлий день як громовиця
Жiнка гримала на всiх,
На злiй жiнцi ожениться
Це завжди великий грiх.
Ось така у жiнки вдача -
На всiх гримати завжди,
I суха була як кляча,
Годi ще таку знайти.
Був Iван завжди спокiйним,
Жiнку слухав i мовчав,
З нею у словеснi вiйни
Вiн нiколи не встрявав.
Два сини ходили в школу,
Мати лаяла i їх,
В пору лiтню чи зимову
Не лунав в їх хатi смiх.
Так пройшло багато рокiв
В морi лайки й грубих слiв,
Зморшки пролягли глибокi
На обличчях двох батькiв.
.
Вже сини пiшли iз дому
Будувать своє життя
У країну невiдому,
Що зоветься майбуттям.
Батько й мати враз зостались
Жить у хатi в самотi,
Дiти врештi дочекались
Самостiйностi в життi.
Дiти хату не любили,
Де iз малечку росли,
Де їх лаяли i били,
Тож подалi жить пiшли.
Важко їм в життi прийшлося,
Бо не знали добрих слiв,
Для них друзiв не знайшлося,
Хоч їх кожен мать хотiв.
Вмер Iван Нечай раптово,
Зупинилось серце вмить,
Вiд дiтей нема нi слова,
Їх не навчено любить.
.
Мати зовсiм почорнiла,
В хатi в бiдностi живе
I нiхто не зна чи їла,
I чого кудись iде.
Де сини живуть не знає,
Так карається за зло,
Злих усiх таке чекає,
Щоб добро лише жило.
24.08.2000
