Ох, милий мій, ти говориш про сни, які п’ються за жорно,
Що зненацька зітре весь наш пил до пороху білого з вутлих кісток.
Поки час ще синіє в душі, ми втікаємо із бенкету,
Де п’ють чорноти молоко, де із крил наших стертих зробили
Афоризм негідного гостя - «Із хлібом та сіллю».
Та коли ж люди безмовно стинали волосяну мою силу,
Ти украла зопалий німб,
І тоді я говорив: «Це та, хто несе моє пишне волосся,
Мов померлого на руках».
Тільки ж той, хто живе у столітті крику,
Не підходить уже до вікна,
Бо навіщо дивитись на попіл,
Який і так видніється на прозорому склі?
А де ж побачимось у добу нещастя?
Чи у подиху ночі
Повз твої гострокутнії передпліччя,
Чи вже у найвечірнішому сні?
