Спекотне літо –
сонце, аж за небокрай
Перелилося через вінця ніби,
Гордився я за свій чудовий край,
Та нині тільки болю глиби.
Тут хотілось завжди жити
Серед буяння розкішної природи,
Внуків зустрічати, та радіти
Разом із ними, з цієї нагоди.
Але давно усе було красою,
Пάрки, річка та ставки,
Тільки байдужістю людською
Перетворилось в безлад за віки.
І шкода, що не знайдеться пана –
«Не пихатого, який накрав грошенят»,
А такого, щоб із цього бідлама
Зробив би квітучий сад.
Чи може просити бога,
Якщо справді всемогучий він.
«Була б вагома його допомога»
Для суттєвих на краще змін.
Та не почує, скільки не проси -
«Мабуть прокляття на цьому лежить».
А скільки б було дивної краси,
Можна тільки уявить.
Від людей залежати повинно
В чому їм на світі існувати,
Бо в таких умовах і не дивно,
Що життям не можна це назвати.
І все попадаються не ті,
Що можуть лад навести тут колись.
Так склалось в нашому житті,
Те, що маєш, на те й дивись.